Три тижні минуло, як ми розлучилися з тим дивовижним дідом, і вже інколи й не віриться, що він насправді був. Ще й тоді, коли ми з ними ненадовго опинилися в одній  компанії, дід не одразу сприймався таким, як є. Бо часом не вірилося, що такий може бути.

Утім, для нього теж траплялися речі, яких він не міг пояснити, хоч давно живе на світі. Він мені розказав про одну таку річ. А перед тим так м'явся, наче там було щось тяжке, як убивство чи крадіжка. А воно от що: давно, ще до війни, він десь прочитав неадаптованого листа запорожців турецькому султанові. Дідові й досі дивно: як же так, що наші козаки могли отак лихословити? Тут для нього щось категорично не сходиться одне з одним. Розказує про це тихо, наче боїться, щоб ніхто не почув, що він отаке читав. Сам він рідко лається, і то так, щоб не торкалося нікого конкретно, хоча сім літ служив в армії й 40 — на будівництві.

У нього дивно довга пам'ять — усе, що було давно, нікуди не поділося. Якось уранці, коли ми приводили до ладу свої казенні постелі, він сказав мені:

— А ви вдома свою кровать не самі заправляєте?

А ви вдома свою кровать не самі заправляєте?

Це вловлюєш не одразу, хоч ніби й розумієш, про що мова. Дід заправляв койку, як це роблять в армії. І я колись так умів: береш табуретку й за її допомогою набиваєш по краю койки кантик, рівний і гострий, як бритва. Уже давно так не роблю, бо коли спиш на дивані, цього не треба. А дід, якщо він так спитав, отже, після армії й досі спить на такій койці, яку отак і треба заправляти, і він не уявляє, що можна жити інакше.

В останній день нашого перебування там дід заправив койку, погладив кантик і сказав:

— Спасибі тобі, кроватко, за те, що ти мене приютила й дала можливість підлікуватися.

Коли він вийшов, я спробував це повторити, а не вдалося, хоч і добре запам'ятав слова.

×