Човень

Останніми днями закортіло зробити човень — так у нас кажуть, з м'яким знаком у кінці, як у слові березень.

Отже, човень — такий, як стояв на воді, прив'язаний до верби за городом у діда Юрченка. І так мені його захотілося змайструвати, як ото буває дуже їсти хочеться. Аж бачу його перед собою: невелика плоскодонка, чорна од смоли, впоперек днища — три поперечні рейки. Як треба вночі покатати в човні дівчат, то шукай якусь дошку, бо лавочки тут нема — нащо вона, коли до другого берега всього метрів десять, та й то весною. Дід плавав на цій посудині на той бік, до курника. Або ятері на рибу ставив. Йому не треба лавочки — стримів навстоячки, як щогла, високий, рівний, жилавий. Такий весь із дев'ятнадцятого століття або й давніший. Екземпляри подібної породи в роки моєї юності траплялися вже рідко.

А хто йому той човень зробив? Дай, думаю, спитаю у Василя, той усе знає, дід йому дядьком доводився. А Василь каже:

— Хто робив? Сам і робив. Бо все вмів — вікна, двері, човень, що хочеш. А про труну чув? Труну собі зробив, вона лежала в нього нагорі, в сараї. Ти ж знаєш, який той сарай був, натроє поділений — для корови, для сіна і для майстерні. Так ми з братом Іваном так ловко на тій труні спускалися згори, з сіна — як на санях!

Господи, це ж було в середині шістдесятих. Виходить, труна дожидалася діда аж до кінця вісімдесятих.

Таку історію міг придумати Стельмах чи Довженко — так дід же їх не читав.

Я знаю, що майстер з мене такий собі, щось зробиться криво, й днище протікатиме. Нічого, законопачу, зараз є всякі герметики, надійніші за дідову смолу. А все інше у мене є там, де тепер живу — трохи землі, трохи води, трохи очерету на тому боці й верба коло берега.

×