Відколи почався карантин, здається, побільшало телефонних дзвінків, що заблудились і переплутались.
— Альо, ето Васіліса Стєпановна? Нє?! Тю, як же ж так?
Ну, це ще нічого. А буває й веселіше. Якось в офісі, на столі, завалений паперами, обізвався стаціонарний телефон, а я вже й забув, що він тут є, бо давно мовчав.
— Ви — Віталій? Да? А скажитє пожалуста, зачєм я вам должен позвоніть?
— Звідкіль же я знаю?
— Но у мєня отмєчєно: Віталій, і ваш номєр. А зачєм?
Спочатку я подумав, що це мій старий знайомий театральний режисер Малахов, той любить такі хохми, от, наприклад, прикинеться, що він драматург-початківець, написав потрібну людям п'єсу "Якою я бачу майбутню Україну" й просить протекції, щоб ту п'єсу пропхнути кудись на столичну сцену, і я його остання надія, а голос у нього при цьому змінений, високий — чисто як у пізнього Тичини Павла Григоровича.
Одначе, це не Малахов. Чую, каже:
— А подумайтє, вспомнітє, может, ви когда-нібудь хотєлі заказать у мєня брюки?
— А ви шиєте?
— І даже нєплохо. Так вам надо брюки? Нєт? Удівітєльно. А куда я ващє попал?
— Це редакція газети.
— Опа! А вам нє надо кореспондєнт за рубєжом?
— А ви що — там?!
— Нє, я здєсь, а дочка — там. Могла би вам статєйку інтєрєсную соорудіть іногда, то-сьо.
— Гарна ідея, тільки зарубіжжя — не моя тема.
— А какая — ваша?
— Культура.
— О! І что, у нас єсть культура? Да-а? Ладно, я вам вєрю. Так что брюки? Подумайтє, я к вам подскочу, раз-два, мєрку снімєм, будут брюки пєрвий сорт!
Ми домовились, що ще зв'яжемося, хоч він так і не назвав ні себе, ні номера свого телефону.
А все одно на душі вже з тиждень гарно, й згадуються чорні штани-кльош, які хотілося носити в молодості, та якось так і не вийшло.
Комментарии
1