четверг, 16 июля 2020 17:00
Юрій Стригун
Юрій Стригун
Юрій Стригун

Похвалився

Увечері відчуваю, що однієї таблетки мало. Зуб болить так, що випиваю другу. Ледве засинаю опівночі. Зранку не можу дочекатися дев'ятої години. Телефоную до лікарки.

— На 14:30 вам буде зручно? — перепитує.

О 14:05 я вже на місці.

— Юро, ви зарання прийшли, — каже Світлана В'ячеславівна. — Десь затримується пацієнтка, яка мала бути на 14:00. Одягайте бахіли й чекайте.

На моє німе запитання відповідає:

— Ні, маску знімати не можна.

Проходить 10 хвилин. Запізнілої пацієнтки досі немає.

— Гаразд, проходьте, я вам дам укол.

Тільки-но встаю із крісла після анестезії, приходить жінка років 60-ти. Я — йду на коридорі чекати, доки затерпне щока. Минає 20 хвилин. Заніміли вже не тільки ясна, а язик і губи. Говорити стає важко.

"Скільки ця тітка ще сидітиме? — думаю. — А якщо дія знеболювального пройде?"

Не встигаю подумати, як жінка зі щасливим виразом обличчя, які бувають тільки в людей, які виходять від стоматолога, вивалюється з кабінету. Хвилину дивиться в дзеркало і йде геть. Я готуюся до виклику.

Раптом двері відчиняються і тітка преться знову.

— Бахіли зняти забула, — дивиться на мене винуватим поглядом. Кидає їх до смітника і нарешті вимітається.

До Світлани В'ячеславівни заходжу з усмішкою.

— Я ще до такого не дійшов, — вмощуюся в крісло. — Хоча було помічав в останню мить, але в бахілах ніколи на вулицю не виходив, — кажу з гордістю.

Лікарка не сміється. Підходить до мене й педаллю опускає крісло.

— Широко розкрийте рота, — наказує. Я роззявляю. Виникає незручна пауза.

— Юро, маску можна зняти, — усміхається Світлана В'ячеславівна.

Сейчас вы читаете новость «Похвалився». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода