Увечері відчуваю, що однієї таблетки мало. Зуб болить так, що випиваю другу. Ледве засинаю опівночі. Зранку не можу дочекатися дев'ятої години. Телефоную до лікарки.

— На 14:30 вам буде зручно? — перепитує.

О 14:05 я вже на місці.

— Юро, ви зарання прийшли, — каже Світлана В'ячеславівна. — Десь затримується пацієнтка, яка мала бути на 14:00. Одягайте бахіли й чекайте.

На моє німе запитання відповідає:

— Ні, маску знімати не можна.

Проходить 10 хвилин. Запізнілої пацієнтки досі немає.

— Гаразд, проходьте, я вам дам укол.

Тільки-но встаю із крісла після анестезії, приходить жінка років 60-ти. Я — йду на коридорі чекати, доки затерпне щока. Минає 20 хвилин. Заніміли вже не тільки ясна, а язик і губи. Говорити стає важко.

"Скільки ця тітка ще сидітиме? — думаю. — А якщо дія знеболювального пройде?"

Не встигаю подумати, як жінка зі щасливим виразом обличчя, які бувають тільки в людей, які виходять від стоматолога, вивалюється з кабінету. Хвилину дивиться в дзеркало і йде геть. Я готуюся до виклику.

Раптом двері відчиняються і тітка преться знову.

— Бахіли зняти забула, — дивиться на мене винуватим поглядом. Кидає їх до смітника і нарешті вимітається.

До Світлани В'ячеславівни заходжу з усмішкою.

— Я ще до такого не дійшов, — вмощуюся в крісло. — Хоча було помічав в останню мить, але в бахілах ніколи на вулицю не виходив, — кажу з гордістю.

Лікарка не сміється. Підходить до мене й педаллю опускає крісло.

— Широко розкрийте рота, — наказує. Я роззявляю. Виникає незручна пауза.

— Юро, маску можна зняти, — усміхається Світлана В'ячеславівна.

×