На День злуки, 22 січня, увечері згадую, що сьогодні день народження мого діда.

— А налий-но мені червоного вина, — прошу дружину. — Все-таки свято сьогодні, заодно й діда Пилипа пом'яну.

Обличчя Надійки кам'яніє.

— У хаті спиртного немає, — каже. — Краще допоможи дитині відправити документи в університет.

Іду в кімнату до доньки-одинадцятикласниці.

— Що, батьку, не вкипіло? — каже єхидно мала.

Розповідаю історію колеги-журналіста. У радянські часи працював заввідділу сільського господарства у тальнівській газеті "Колос". Усі статті писав до обіду.

Об 12:00 біг у цукрозаводський магазин. Випивав кілька склянок вина. Повертався й решту дня куняв за письмовим столом. Якось водій редакції жартома замість крапки поставив кому й дописав "але". Заввідділу прийшов напідпитку. Витріщився на написане. Ніяк не міг згадати, що ж він мав на увазі. Мучився до вечора. Ледве встиг здати в номер.

— Тепер я знаю, що робити, коли ти захочеш випити, — Світлана заливається сміхом.

Вона заповнює заявку на навчання в бельгійський університет. Усю зиму збирала документи: перекладала довідку зі школи й копію табеля. Завіряла в нотаріуса. Здавала міжнародні іспити з англійської і французької мов.

— Хочу здати якнайшвидше, у лютому пройти співбесіду й бути зарахованою. Тоді до ЗНО можна буде не готуватися, — каже.

За кілька днів донька перевіряє пошту. Містер Річард з університету повідомляє, що зданих документів замало. Треба додати результати ЗНО.

"Ми залишаємо вашу заявку відкритою, — пише. — Чекаємо на ­решту ­документів у червні. Тоді ухвалимо ­остаточне рішення".

Мені боляче дивитися на Світланине обличчя. Так буває, коли ставиш жирну крапку, а якась паскуда виправить її на кому й допише "але".

×