– О, які в мене веселі сусіди будуть! – у купе заходить 23-річний чоловік. Одразу представляється: Володя, з Трускавця. Бере нашого 4-річного сина на коліна. Тішиться, що малого теж звати Володею.
Чоловік ніяковіло питає, чи Володя не міг би перейти в купе іншого вагона. Бо квитки до Одеси купили в останній день – через знайомих, і, на жаль, у різних вагонах.
– Звісно, не розбивати ж мені сім'ю, – сміється Володя.
Не помітили, як за цією сценою спостерігає ще одна попутниця – Ірина Миколаївна. З торби витягає фотографію жінки. Пояснює: це донька, їй 28, живе в Америці, незаміжня.
– Я вам номер телефону напишу, скайп. Володя, ви будете ідеальним зятем, – каже. – Та у вас є дівчина, мабуть, – враз ніяковіє Ірина Миколаївна.
Володя каже: три місяці, як розлучився.
– Вона довго хворіла. По всіх можливих лікарях, знахарях возив. Одужала й каже: вибач, я тебе не люблю. Волосся на собі рвав, але змирився.
Прийшла повістка. Думав, піду в АТО. У санаторій на відпочинок до нас жінка з дитиною з Донбасу приїхала. Ми до неї, як до своєї, ставилися. Питаю у малої, де тато. Каже: в ополчєніі бандеровцев убіваєт. Передумав в АТО іти. Тепер від повісток ховаюся. Не можна, щоб проти мене кримінальну справу порушили. Вже одну мав. Вибачте, що вам все, як на сповіді, розповідаю. Просто нема кому. Якось священикові сповідався. Через тиждень той мою маму зустрічає, питає: як ваш рекетир? Мама – в шоці.
Ірина Миколаївна ховає фотографію доньки. Каже, сів телефон, а там – номер її дитини. Півночі зітхає на верхній полиці.
1 
1
Комментарии