Якось ми друзями почали згадувати найцікавіші випадки особистого везіння. Я збентежився, бо нічого не спадало на думку. Хоча до тої розмови був певен, що ледь не ціле моє життя — суцільне везіння. Аж нарешті згадав, як у середині 1990-х ми з друзями вчотирьох їхали через цілу Німеччину з добовим квитком, пересідаючи з одного місцевого поїзда на інший. Аж доки в околицях Дрездена не довідалися, що колію ремонтують, і тому мусимо пересісти на спеціальний автобус. Усе було б гарно, коли б той автобус не прибув до Дрездена на кілька хвилин пізніше — уже після відправлення звідти нашого останнього вечірнього поїзда на прикордонний Ґьорліц.
Перед нами замаячіла перспектива холодної ночі на тоді ще зачуханому дрезденському вокзалі. І ми зважилися на неймовірне —попросити пунктуального німецького шофера, щоб він трішки прискорив подорож. І, ще неймовірніше, — він це зробив, промчавши вулицями опівнічного міста з голлівудівським драйвом.
І тоді якийсь чоловік раптом махнув нам рукою
Ми вийшли з автобуса перед напівтемним тунелем. Мали кілька хвилин у запасі —анітрохи не уявляючи, куди брести в цьому лабіринті без жодних покажчиків. І раптом якийсь чоловік, що їхав тим самим автобусом, раптом махнув нам рукою — і побіг безкінечним тунелем, лопочучи, наче крилами, полами плаща. Ми мовчки помчали за ним, вибігли сходами на платформу і вскочили у вагон, якраз коли вже зачинялися двері. І тільки тоді зауважили, що чоловік залишився на пероні. Йому, виявляється, не був потрібен цей поїзд. Він біг тунелем заради нас, щоб лише показати дорогу.
Ми навіть не встигли йому подякувати. Я й досі не певен, чи то справді було везіння, а чи якийсь важливіший знак, — як воно переважно й буває з усіма нашими везіннями.
Комментарии
21