На полонині Радул в Івано-Франківківській області літують восьмеро чоловіків, дві жінки та двоє дітей. Вони доглядають 105 корів, тисячу овець і готують гуцульську бринзу. На решті полонин регіону овець немає, а сир варять із коров'ячого молока
- Рест! Рест! - 12-річний Лук'ян, а по-простому Льонька, лупцює саморобним батогом спини бруднувато-білих і коричневих овець. Від старанності закушує нижню губу, плетена шапка збилася на саму потилицю. Вівці збиваються в купку й одна за одною переходять із однієї частини кошари, де ночували, в іншу.
Вони привчені слухатися "ресту" - гуцульського вигуку, що, залежно від інтонації, означає:"гей", "а ну", "стій" чи "куди пішла, клята".
На струнці - місці, що розділяє дві частини кошари, - паркан суцільний і є дашок із залізних листів. Тут із міцно затисненими між ногами відрами сидять четверо доярів. Вони - у заляпаних брудом гумових чоботях, що не миються місяцями. На годиннику 5.30, над горами сходить сонце.
- Не називайте мене паном, - одразу й досить різко попереджає Василь Тонюк, Льончин батько. - Просто Василь. По-нашому тут мене звуть "депутатом", офіційно - завідувач полонини. - Відхиляє дошку в паркані, звідти вискакує нагнана сином вівця. Василь за задні ноги підтягує її до себе й доїть. Процес іде швидко - хвилин зо 2: у серпні одна вівця дає всього грамів із 300 молока. У травні надоювали вдвічі більше. Відпускає вівцю, та радісно бекаючи біжить до корита пити воду. Тонюк ловить іншу. Так роблять і решта доярів.
Рудоволосий, із такою ж щетиною, Василь видається старіший за свої 35 років. І не тільки через зморшки в кутиках очей чи прикриту вичовганим капелюхом залисину. Його тут усі поважають, як батька, хоч він і не найстарший. Звикли слухатися. На запитання відповідає тільки він, решта мовчать.
- Із весни, як люди бачать, що ми йдемо в гори, пригонять нам овець. Кожну треба переписати. Скільки в якого ґазди, який знак має. Ось у мене є зошит, - Василь виймає з кишені чорної куртки загорнутий у пакет зошит.
"Коцьо (Микола. - "Країна") Шермен. Три дійні: одна чорнолиця, одна чорна з когутками, одна сивувата. Дві єрці: одна з них чорнолиця дуже, одна - сива, лиса", - записано акуратним почерком. На всю сторінку намальоване овече вухо, подібне до губ Барбі. В куточку зазначений знак, що витавровує, вирізає господар. Знаки власності - смужки, кружечки, трикутники - у всіх різні. Також ґазди ставлять плямку якоюсь фарбою на спині худоби. До кінця літування вона стирається.
Не називайте мене паном. Просто Василь. По-нашому тут мене звуть "депутатом", офіційно - завідувач полонини
- Я вже і без знаку вивчаю, де чия. У кого дві-три вівці, у кого 20, - скоромовкою каже Василь. Замість "так" часто каже: "йо" або "ну". - Із ґаздами розраховуємося бринзою або вурдою (вид сиру. - "Країна) - залежно від того, яка скільки молока дає. Десь 3-4 кілограми за сезон виходить. Є такі ґазди, що дають харчі, тому бринзи їм більше. За корову накидаю ще, залежно від удою чи погоди. В дощ мало молока. На Радулі 700 голів дійних овець, 300 - ялових і 105 - корів. Можуть і на інші полонини худобу віддавати - люди самі відають, кому краще. Репутація в мене така, що нормально розраховуюся. Маржинка штири місяці (із 20 травня по 20 вересня. - "Країна") пасеться в мене, люди отримують сир і дивляться, яка худоба восени зійде. Якщо файна, наступного року мені знов дадуть. А як худа, то іншого шукають. Але паша тут нормальна, худа не буде.
За місяць Василь віддає власникам маржинки 2,5 т бринзи. Решту продає гуртовикам, і на виручені гроші утримує господарство на полонині: годує працівників та виплачує їм зарплати.
- Мені так само не годно лишиться, як віддаю. Хоч би кілограмів 500-600 за місяць. І це би дуже добре. Сьогодні хочу везти близько 100 кілограмів у Рахів, маю "уазика", - витирає мокру руку об траву. У відро падає кілька стеблинок. У всіх чотирьох відрах у молоці плаває сміття.
У другій половині кошари овець більшає. Вони дзеленчать дзвониками на шиях, біля вівчарів крутяться кілька псів різних порід, цуценята бавляться, качаючись зі схилу й покусуючи людей за литки.
- Можете подивитися там, на горі, халабуду, де ховаються від дощу вівчарі, - киває Василь на приземкувату будівлю метрів за 50 від струнки.
Ми підіймаємося втрьох схилом. Собаки біжать позаду. Що ближче підходимо до будівлі, то агресивнішими вони стають. Спершу гавкають, потім білий із рудими підпалинами починає їжачитися, виставляючи ікла. З наскоку вдаряє мене по нозі писком, прокушує штани й ногу. Не так від болі, як від переляку, верещу й кидаюся тікати. Тепер пси біжать за мною всі, їх не менше шести. Зупиняюсь і кричу з усієї сили. Один із доярів кидається з-під струнки і відганяє псів.
Після доїння прямуємо метрів із 300 від кошари до колиби, де живуть усі працівники полонини. Будівлю називають стайнею. Дорогою Василь розповідає, що на отару часто нападають вовки.
- Хоч вовки і хижаки, мені не доводилося вбивати їх, я далекий від того. Але як на вівцю йде, треба відігнати, і далеко. Бо як легенько, то він вернеться і з другого боку може зайти. Колись схопив вівцю - і тікать. Я був від нього метрів за півтора, не більше. Із собаками відігнали. Не встиг горло прокусити, - Тонюк намагається говорити літературною мовою, іноді йому важко, і він добирає слова. - Звик гуцульською, - пояснює.
Якщо все-таки вовк загризе вівцю, вівчарі шукають рештки, щоб відрізати вухо й показати власнику. Тоді він не матиме претензій. А як з'їв із вухами, чого майже не буває, треба віддавати свою. В отарі Василь має 58 власних овець. Або ж виплатити 500 грн.
- Я беру одного чабана в розрахунку на 200 овець. Він знає, яка передня йде, яка - задня. А як пропаде, шукаємо день-два, практично завжди знаходимо шматок вовни. Є такий ґазда, що не вірить: "Як це могла пропасти?". Думає, що ми її тут з'їли. Йой, скіко таких! На один рік щось не так, на другий - не так. Хай другому комусь віддає.
Відлупцювали, а шо робить? А як побачу, що вже шашлик їдять компанією, вимагаю 300-400 гривень
Овечий скальп - це для звіту ґазді, що тварина не пропала, а здохла своєю смертю через хворобу. М'ясо такої вівці віддають псам.
Кілька років тому "депутат" бачив ведмедя.
- Я случайно на нього натрапив. Карпатський чорний дорослий, вага 500-600 кіло. А як було? На Радулі пропала вівця. Тиждень шукаємо, другий. Сказали вівчарі, що бачили в одному місці. Пішов я туди сам. Подуло: ф'ю. Думаю, може, свині-дикуни. Гляну, а він сидить під невисокою смерекою на заду й дивиться на мене. Тоді трохи кинуло мене, зробилося якось не так. Ведмідь сильний, а я - самий, без нічого, зброї не маю. Я свиснув, - Василь з усього духу свистить, аж у вухах закладає, - він крутнувся на заду й пішов. Я трохи постояв, а тоді знайшов голову об'їдену.
Худобу охороняють тільки Василевих вісім псів, решту ніхто не рахував. Собаки не пасуть маржинку, лише охороняють від диких тварин і злодіїв.
- А що? Ходять туристи в гори, чи афени (чорниці. - "Країна") збирають. Захотілося шашлику - украли, зарізали. Раз ми догнали одного на Попі Івані (третя вершина Карпат. - "Країна"), ніс на спині вівцю. Відлупцювали, а шо робить? А як побачу, що вже шашлик їдять компанією, вимагаю 300-400 гривень. То така справа, що можна і в міліцію звернуться.
Прийшли. Лише тепер, при світлі, можна роздивитися все чабанське господарство.
На Радул ми добралися напередодні звечора майже в темряві. З Києва їхали потягом, автобусом, машиною, йшли пішки. Дорога зайняла близько доби, бо полонина - аж під Румунією. Найближчий населений пункт село Шибене - за 18 км. Після столичної спеки не жарко. На висоті 1600 м над рівнем моря температура +12?С. Нічний сон подеколи розбурхує дзвоник самотньої чорної вівці. Вона не заблукала, а тиняється біля корів у загородці, бо виросла з ними і вважає себе коровою. Навіть копіює їхнє ремиґання.
Стайня - хата-зруб розташована у низинці. Приміщення залишилося від Союзу, коли тут був колгосп. Зараз Радул і сусідня полонина Радеску - на ній Василь пасе 300 баранів, ялових овець і телиць - займають відповідно 126 і 210 га, належать до земель району. За їхню оренду Тонюк платить 2,5 тисячі грн за сезон.
Одразу за стайнею загородка, за якою - старий корівник. Ноги грузнуть і багні. Трава давно стирлована, стирчать присадкуваті рослини, подібні до лопухів. Їх худоба не їсть. Так само мулько і слизько й біля самої стайні. Щоб менше бруду заносили до оселі, тут є поміст. Під навісом знизу складені дрова і сушаться овечі шкури.
На помості - цуценята, які прибігли поперед чабанів, хлебчуть сироватку з невисокої дерев'яної діжки. Із просторих сіней у різні боки розходяться троє дверей. За першими - найбільша кімната. Тут готують їжу на цегляній пічці в кутку, за довгим грубим дерев'яним столом - їдять. І тут же, в іншому кутку на підлозі, засланій старим килимом, ночує Марія Потарчук - 35-річна доярка.
Низенька, повненька, з кирпатим носом, у плетеній шапці, насунутій на самого лоба, через що не видно, яке в неї волосся. Ставить на стіл бараболю, порізані помідори, перець, политий сметаною. Дає скуштувати кулешу - каші з кукурудзяної муки, звареної на воді. Вона така густа, що ріжеться ножем.
- Шматочок умочуйте в бринзу, ну, - припрошує. Миска із солоною покришеною бринзою - тут же. - Вівчарі снідають больші (перші. - "Країна"), потому йдуть пасти овець, за ними - дояри. Тіко за обідом збираємося всі разом.
Марія кидає в 10-літрову каструлю з борщем засмажку зі шматочкам сала.
Роботи нема ніде. А хлопці взяли мене сюди, бо не хотять бабські діла робить. Зарплата 1500 гривень. Мало. Та де зараз не мало є?
- Це буде на обід. Хлопці з'їдять за два рази. На вечір ще й гречку зроблю із тушонкою. М'ясо в нас тіко по святах. А так варю каші, макарон. Бринза завжди на столі, сметана - тіко двоє не годні їсти молочне. А то всі їдять.
Марія працює восьмий рік у Василя.
- Така судьба, що я тут опинилася. Сама з Косівського району, звідси 100 кілометрів. Роботи нема ніде. А хлопці взяли мене сюди, бо не хотять бабські діла робить. Зарплата в мене, у Василевої мами, вона теж доярка тут - 1500 гривень. Мало. Та де зараз не мало є?
Помию ось після сніданку посуд, й піду в афени. Сезон якраз, то, може, щось зароблю. Тіко цього року пусто. Того було рясно, що аж страх.
Вона одягає дощовик - надворі нахмарило і сіє мжичка.
Над єдиним заскленим у всій стайні вікном - решта оббиті плівкою - стара ікона із затертим зображенням. На шибці наліплена етикетка "Кропива" із наливкою Михайла Поплавського (ректор Київського національного університету культури і мистецтв, власник мережі ресторанів. "Країна"). На підвіконні - три мобільники. Василь Тонюк говорить по одному, не беручи до рук, інакше зникне мережа. Увімкнув голосний зв'язок.
- То приїздіть, - каже із стримуваним невдоволенням у слухавку. - Тільки цигарок візьміть.
На годиннику - 12.00. У ватарнику - чорній від сажі кімнаті без стелі з двома дірками в даху - у кутку на землі горить ватра. Пахне молоком. Щуплий, невисокий 28-річний Іван Суморук варить сир. У нього звужене до низу обличчя "сердечком" й густі брови.
- Я відцідив вранішнє овече й коров'яче молоко, - показує цідилок, засланий гілочками смерек, аби не потрапляло сміття, - слова в Івана вискакують швидко, мов він не розтискає зубів. - Воно перебродило. Гляг (сир, який дістали зі шлунку забитого молочного теляти чи ягняти. - "Країна") слугує закваскою.
Вибраний сир у кількох марлевих вороках, Іван підвісив на вбитих у стіни кілочках, щоб стікав. Вороки виразно біліють на чорному тлі.
- Потім викладу його на поміст. Коли файна погода, тиждень полежить, - показує рукою на кілька дошок, прибитих угорі в протилежному від ватри кутку. Там лежать рядами білі головки сиру. - Цей сир називають будзом. А потім перемелюємо його на млинку, солимо і набиваємо барбениці (вузькі дерев'яні бочки. - "Країна"). Це вже бринза. Можна так засолити, що до Рідзва стоятиме, а можна - і до великого говіння перед Великоднем.
У 300-літровому котлі над ватрою починає кипіти сироватка, що лишилася від сиру. Іван доливає туди двоє відер коров'ячого молока. За 20 хв. вибиратиме вурду - другий сир.
Іван показує свою кімнату - там двоє спальних місць, засланих ліжниками, і купа порожніх барбениць. На стіні на гвіздках висять куртки, рушники. На дверях написано: "Бокс".
- Це написав той чоловік, який зі мною живе. Він зараз пішов у тхай - додому. На полонині встаємо о п'ятій ранку. Накручуємо будильник. Котрий перший встане, усіх будить. Не снідавши, тіки очі продерли, йдемо до роботи. Каждий до своєї. І так щодня, одне й те саме. Я корів дою, сир варю. Хтось гній вибирає, хтось їсти варить. Кожне свіже молоко, а дойка тричі на день, треба зварити, щоб не скисло. Лягаю спати о опівночі, а то й пізніше. Впадеш, і нема коли слухати - чи холодно тобі, чи жарко. А як бува яка часина є, то вип'ємо ввечері горілки два рази по 50 грамів. Більше - ні, бо зранку будеш дохлий. Не знатимеш, де дітися. За сім років не пам'ятаю, щоб хтось поміж нас побився. Зжилися вже, один одного розуміємо.
У котлі зверху збирається сир і кипить білими фонтанчиками. Іван розповідає, що першу корову видоїв у 12 років.
- Троє нас у батьків, я - середульший. Сестра вдома вишиває сорочки, кептарі, брат ходить майструвать хати. А мене чогось на полонину тягне. Може, що дід -гуцул так само сир варив? Як навчився, так і стало подобати. Тут сьомий рік працюю. Живу за 100 кілометрів, але ближче полонини, ніж ця, нема.
Переважно мені виходить 2,5 тисячі гривень за місяць, - підтягує до себе паруючий котел. - Заберу їх наприкінці літування. А дехто щомісяця бере. Василь привозить замовлення: пиво, папіроски. Був у нас тут такий чоловік із коровами, що як ішов восени до хати, то позичив у Василя 100 гривень, щоб стало дійти - усе пропив за літо. Я стараюся брати по-мінімуму: вдома жінка, двоє дітей, будуємося. Думок таких нема, що вона за чотири місяці без мене загуляє. Як нема в людини совісті, то хоч би й коло мене сиділа, то гуляла б.
Думок таких нема, що дружина за чотири місяці без мене загуляє. Як нема в людини совісті, то хоч би й коло мене сиділа, то гуляла б
Іван Суморук обережно пластмасовим ковшиком вибирає сир, що плаває зверху в котлі, у велику заслану марлею миску. Підвішує вороки на стіні. Вурда після стікання готова до вживання. На смак нагадує творог, тільки солодша.
Іван швидко снує старими чоботами по зачовганій підлозі - виносить на двір паруючу сироватку. Виливає її в барбениці на помості.
- Тут кождий держить харю - свиню. Годуємо сироваткою, комбікормом, зеленого нема коли рвать. А восени забираємо підсвиночка додому.
Миє відра гарячою водою, пере марлі. Розвішує їх сушитися.
У підв'язаній під горло чорній хустці й спортивному костюмі заходить із відром чорниць 58-річна Марія Василівна, мати Василя Тонюка.
- Я вже стара баба, - струшує дощовика, - а тут помагаю сину, бо не достає людей. Хоч і молоді всі: від 21 до 39 років, а робота тяжка для всіх. Вдосвіта вставай, мусиш пізно лягти. Син віддав свою кімнату мені, а сам тут спить, біля ватри.
Зважує чорниці, виходить 6,5 кг. Василь відвезе їх у Рахів, здасть по 30 грн за кілограм.
Жінка каже, що раз на тиждень треба обмітати сажу зі стін, шиферу та балок, бо може статися пожежа. Таке траплялося кілька разів.
- Взимку стайня порожня. Перед тим, як іти навесні, Василь дивиться, що до чого, що позбиткували. Є що взимку приходять охотніки, браконьєри. Розтягнуть, порозкидають сміття. Треба прибрати. Постіль із дому беремо свою.
Миємося під дошем. А голиться може б і не голилися, так люди ж приходять. Мусиш хоч раз на місяць
- Де ви миєтеся? -питаю в Івана, що носить свіжу воду в бідони.
Він переминається з ноги на ногу:
- Під дошем. А голиться може б і не голилися, так люди ж приходять. Мусиш хоч раз на місяць.
Забігають онуки Марії Василівни - Лук'ян і 8-річний Іван. Обоє у мокрих курточках, підступають ближче до вогню.
Старший, відвернувшись, бо соромиться чужих, бубонить у стіну:
- Скільки батя заплатить, не знаю. Може, тисяч із 4 гривень. А я хочу мотика, він 6 стоїть. У класі в чотирьох хлопців нема, а у шести - є. Тут подобається, бо гори. Сам сюди попросився. Лиш я так із класу працюю.
За стіною голосний регіт. До Василя в гості приїхали двоє знайомих. Обляпану по самі вікна зелену "Ниву" покинули на пагорбі.
- Ми подорожуємо, - каже молодий, чорнявий, вродливий чоловік, Називається Михайлом. Його супутник - теж Михайло: горбатий із вимазаним у чорне носом.
Молодший раз по раз наливає собі з пластикової пляшки самогонку. Закушують бринзою, запивають сметаною з півлітрової банки. Василь п'є з ними, наливаючи собі на денце. Періодично хтось із чабанів забігає у стайню, випиває чарку і знову стає до роботи. Всі курять, під столом лежать кілька псів.
Розмовляють про машини, двигуни - швидко, по-гуцульськи, розібрати можна лише окремі слова.
- Марусина, дай сірника, - старший гість виходить на вулицю. Лупить дощ, але він не зважає.
- Я живу в селі, де на 400 людей тільки в 10 є державна робота. Молоді хапаються за буйки: Київ, гори, черніка ця. Але як жити далі? Участки наші забирають різні крутелики, будуть тут сирзаводи будувати. Собак треба на них пустить. І перестрілять їх. То все наше з діда-прадіда.
- Марусина, - чіпляється до кухарки, яка миє посуд на вулиці, - поїхали з нами!
- Із вами - козаками? - жартує та.
- Із нами, бандерами!
- А яка різниця?
-Козаку можна плюнути в пику, а бандері - ні.
О 14.00 починається друга дойка. Молодший гість посперечався з Василем, що видоїть більше за нього. Під стрункою сідають ушістьох, щоб закінчити скоріше. Захмелілі чоловіки матюкаються. Гість кричить:
- У цієї вівці нема молока!
- То ти доїти не годен, - тішиться Василь.
Дояри повертаються, кожен несе по піввідра молока. Молодший Михайло в позиченому гумовому комбінезоні хитається і горлає пісень. Відро в нього відібрали. Там молока на дні.
У стайні сидять старший Михайло і статний, великий Юрій, який трактором привозить дрова на полонину.
- Так затєгне робота, шо людина привикає до всього. Я попробував на тракторі туди-сюди, вродє пішло. І тепер я лісоруб-тракторист у горних условіях. Хочу лишити, та маю 22 роки стажу. А до пенсії ще гія й гія. У Києві мільйони не знають, де діть, а тут годі вижити.
Михайло з дволітрової пляшки наливає "Оболонь" у кружку, простягає Юрієві. Той відхиляє посуд і продовжує монолог:
Прийшли Януковичі. Що мішає на ліпше зробити людям, як уся влада в руках? А шо сі зробило, ще хуже пішло. Той кінь, який тєгне, так його ще і б'ють
- Прийшли Януковичі. Що мішає на ліпше зробити людям, як уся влада в руках? А шо сі зробило, ще хуже пішло. Той кінь, який тєгне, так його ще і б'ють.
Після обіду гостей випроводжають. За кермом молодший. Машина буксує, Василь іззаду кричить, як їхати. З горем пополам, петляючи, "Нива" від'їжджає.
Смарагдово-зелений схил одразу під стайнею всіяний строкатими обгортками з-під цукерок. 8-річний Іван - небіж Василя глядить тут 28 кульгавих овечок.
- Показую вовку червоне, і він боїться, а не я його, - малий кидає за щоку чергову карамельку.
Блискавка на червоній куртці розійшлася, Іван під дрібним дощем тримає руки в кишенях притиснутими до тіла, щоб не задувало. Він уже втретє працює на полонині.
- Силувати не тре, так хтів сюди, - каже про онука Марія Василівна.
Кульгаві вівці скупчилися під єдиною смерекою на схилі, бо дощ не припиняється. Хлопець їх проганяє, й вмощується спиною до стовбура. Тварини лягають у траві поряд.
- Мій брат Дмитрик плаче, аби я йшов уже до хати. Пита: "Тебе ще ведмідь не з'їв?" Кажу: "Ще нє". Жаліється, що комарі загризли. А я йому: "Тут такі дощі, що нема комарів". Йому штири. У нього є дівка - Софійка.
У стайні Іван ночує в кімнаті бабусі.
16.30.
- Йой, я вже давно був у клубі! Першим ділом, як вертаюся, миюся й у клуб зразу, - зіпершись на стіну корівника каже Микола Лендюк, 21 рік. - За вечір тисячку можу потратить - це лиш так, по середньому. Нєвєсти нема. Погуляти хочу ще нємножко.
Удома ліс пилив на дошку, брус. Три роки робив, мав добре. Але робота кінчилась
Микола на Радулі єдиний бугорь - чоловік, який дивиться за коровами. Живе в селищі Лугі на Закарпатті, 3 год. ходу від полонини.
- Я з весни тут, зі святої неділі. Отримую 2 тисячі на місяць, вівчарям більше платять. Коровки в пашу йдуть. Я лиш сі дивлю, де вони є. В нас удома ліс пилив на дошку, брус. Три роки робив, мав добре. Але робота кінчилась.
Спить Микола окремо від усіх, у збитому з дощок, накритому залізом шалаші, що нагадує ящик. Усередині місце лише для матрацу й двох картатих базарних сумок із перевдяганкою. Стеля так низько, що навіть сидіти не можна. Прокинувшись, Миколі доводиться виповзати назовні.
Із динаміка його мобільного кричить російська попса. "Малыш родится у тебя, пусть похожим будет на меня", - підспівує він телефону.
Микола під мухою після обіду. Похитуючись, іде заганяти корів на доїння. Вони тягнуться до корівника. У напівзруйнованому приміщенні, в частині, що вціліла, їх припинають для дійки до стіни ланцюгами. Потім Микола, Марійка та Іван-сировар доять.
18.00. Вівчар 27-річний Іван Юрак - із кульчиком у вусі, схожий на цигана, але з пронизливими голубими очима, разом із братом Юрком пасуть ботан (отару. -"Країна") овець. Свистять двом псам, щоб швидше бігли за ними. Вівці йдуть горою, у тумані їх ледве видно.
- Я тут перший рік, - каже Іван. - Через брата прийшов. Він сказав, що тут добре. І справді нормально, горілку дають трошки. Сам я із Закарпаття. У нас теж є полонини з вівцями, але мало - сотня-дві. До обіду ми пасемо, після обіду - другі. А тут у кожного своє. Але платять там менше, тут - 2,5 тисячі. Я поки що 2 тисячі отримую і 30 кіло сиру.
Зарплата у вівчарів найвища, бо робота в них - найважча. Корів пасти легше. Біля них можна посидіти, а вівці йдуть цілий день, і пастух іде за ними. Буває, що вівчар долає за день 50 кілометрів. Намокне так, що до ранку одяг не встигає висохнути.
Собаки ліниво біжать позаду. Ховаються від дощу під поодинокими смереками.
- Я від малого з вівцями, - Іван припалює. - Вихідних нема, жінки чотири місяці не бачу. Та звик уже. Рест! - жбурляє палицю у вівцю, що норовить піти в інший бік. - По такому туману часто вовки приходять. Їм не лежиться в дощ, шукають легкої здобичі.
Останній раз чабани доять маржинку з десятої вечора до опівночі. Так пізно, бо вівці їдять найкраще під вечір.
Уранці Василь Тонюк збирається їхати в Рахів. Звіряється із зошитом - кому що винен, до стелі завантажує "уазик" сиром. Потім починає голитися на помості. Марічка приносить йому склянку теплої води й помазок. Граючи вилицями, Василь заглядає в ручне люстерко із золоченою оправою. Чистить зуби, спльовуючи з помосту на землю.
Біля "уазика" на пакеті - нові туфлі вівчаря, він узуває їх в останню хвилину перед від'їздом. Машина повільно підіймається схилом. Білі кругляки сиру кивають крізь віконне скло.
1 
1
Комментарии
1