В покинутих хатах мародери шукають ікони, антикваріат і метал

6

23 серпня ввечері 34­річний Антон із райцентру Іллінці на Вінниччині складає старі штани, на яких засохла земля, і важкі, начищені до блиску берці. Лопату замотує в пакет разом із сокирою. Ніж та ліхтарик розпихує по кишенях синьої спортивної сумки. В іншу кишеню кладе карту Вінницької області, олівець і роздруковану з інтернету стародавню карту Подільської губернії. Сумку ховає під ліжко

– Ма! – гукає матері, яка готує на вечерю вареники з капустою. – Я завтра до Серьожки на дачу поїду.

У кімнаті на книжковій шафі стоять 20 ікон. Антон стає перед ними й тричі шепоче: "Прости, Господи, бо збрехав матері".

– Не хочу, щоб лишній раз хвилювалася. Завтра з другом їду в Пилипенкове, півроку тому в ньому померла остання баба. Полазимо по хатах, пошукаємо щось цінне. Батько, якби знав, прибив би.

Полиці на стіні в кімнаті до стелі заставлені книжками. Найвище стоять зібрання творів Гемінґвея, ­Драйзера, ­Достоєвського. На полицях багато ікон, старовинні дерев'яні та металеві свічники, бронзові статуетки. По центру – вкрита сріблом 10­сантиметрова ікона Божої Матері.

– Знайшов її в Ямполі. Випадково проїжджав біля села Серебрія. Вирішив залізти в крайню нежилу хату. Вдома через інтернет знайшов схожі образи й визначив, що іконі десь сотня років. На обороті написано, хто її малював, але розібрати не можу.

О шостій ранку Антон снідає чаєм із бутербродом, одягає нові джинси й кросівки, щоб батьки нічого не запідозрили. Сумку зі старим одягом кидає через вікно в кущі. Перед виходом тричі читає "Отче наш", хреститься сам і хрестить вхідні двері.

Біля під'їзду на нього чекає 48­річний Олександр у темно­синіх "Жигулях".

– Їдемо на Пилипенкову гору, це за Вій­тівцями, у Липовецькому районі, – ­Антон дістає карту Вінницької області. – Крупнішої карти не знайшов, будемо по цій їздити.

– Сама лучша карта – це язик, – з третього разу заводить "Жигулі" приятель Антона. – Ну, покажи, хоч в який бік їхати будемо. Бо в мене номера­то стоять липові. Машина не зареєстрована, можна тільки по сільських дорогах їздить і по полях, щоб на ментів не нарватися.

Салон машини в пилюці. На дзеркалі заднього виду висить іграшкова миша в червоній спідниці, праворуч руля – несправжня квітка в горщику. Перед кермом валяється пачка цигарок "Три ­королі".

– У мене судимостей більше, ніж у тебе пальців на обох руках, – Олександр затискає в зубах цигарку та з'їжджає з асфальту на польову дорогу. – Попробував у жизні всьо – і рекетиром був, і гоп­стопніком, і судили мене за розбой. Найкраще на гоп­стопі заробив у 1990­х. Ми тоді добре з хлопцями організувалися, мали свою "митницю" – кількох пацанів у формі митників і гаїшників. Тормозили фури. ­Водітєля просили поділитися товаром. Ну, після такої дільожки йому мало чого лишалося. Нас у міжнародний розшук подали, бо ми й закордонні фури спиняли. Коли піймали, було цікаво почитати, як мене описували водітєлі: "Більше двох метрів ростом, бритоголовий, із складками на потилиці. Ніс із горбинкою, підборіддя квадратне". А в мене всього метр сімдесят п'ять. Ні згорбленого носа не маю, ні складок на потилиці, а підборіддя дуже навіть аристократичне, гостре. Ми зі слєдоватєлєм разом сміялися.

Біля села Іваньки Олександр гальмує перед рудою куркою, яка перебігає дорогу. Матюкається.

– Ладно, живи, а то би нам шашлик хороший був. У кінці 1990­х попалися із­за жадності. Тормознули одного бізнесмена, забрали дві фури кожаних вєщєй. А хтось сказав, що в нього за хатою ще три фури товару закопано. Ну, ми поїхали до його жінки, налякали, вона й показала схованку. Ми відкопали, а там – кросівки, чоботи, люстри й коври. Виставили дєвочку цим добром торгувать. А той мужик саме по базару ходив і познав свій товар. Я тоді все спродав, щоб відкупиться – і машину, і дачу, і мотоцикли. Перша жінка мене через це покинула.

Машина стукає на польових дорогах, деренчить. Двигун періодично "чхає".

– Усе по дурі попадався. Один абориген побачив, що ми по пустих хатах лазимо, де вже ніхто не живе, і міліціонера визвав. Із останньої хати через вікно стрибаємо – і прямо участковому в руки. А останній раз вправив по п'яні челюсть сусіду, бо кавкав багато, мені якісь грішки припоминав. Не люблю, коли мені боягузи починають мої подвиги вспоминати. У міліції нам очну ставку зробили. Сусід намікнув, що хоче 3 штуки баксів. Я його ще раз пнув ногою під столом. Кажу, я тебе зараз на штуку баксів віддубасю, штуку дам слідчому, що він нічого не бачив, а ще на штуку буду цілий рік із радості пити.

Пригласив на суд купу своїх друзів, які розказували, який я добрий і хороший. Суддя глянув, скільки в мене судімостей, і сказав усім із залу вийти. Предложив два варіанти: або садить на три роки, або дає два умовно, але я сиджу на волі як миша. Ну, я согласився на друге. Уже п'ять год, як я – законослухняний гражданін. Тепер мені можна навіть закордонний паспорт зробити. Хочу поїздити, жінку на курорт в Турцію вивезти.

Виїжджаємо на дорогу між соняшниковим і кукурудзяним полями. ­Машини там вибили колію, Олександр тримається її.

– Я добре воджу, а пасинок свою машину постійно б'є. Другу жінку я з двома синами взяв. Пристроїв старшого участковим у районі. Через місяць його начальник мене викликав і аж заїкається. Каже, ти чого не сказав, що у тебе судімостей повно, мене тепер обласне начальство чихвостить. Мусив із жінкою розводиться, щоб сина з роботи не погнали. Ну чого це наш президент може із судімостями державою керувать, а я з тим самим не можу сина­­міліціонера мати?

Біля села Іваньки Антон виходить і по сонцю визначає сторони світу. Каже, збилися з курсу. Розвертаємося і їдемо в інший бік. На повороті біля Війтівців стоїть табличка з написом, що в селі 200 хат і 500 жителів, є бібліотека й сільрада. Село знамените могилою родичів російського письмен­ника Федора Достоєвського. Його батько служив тут священиком.

– Ти вже сиди, – каже Антон товаришу, виходячи з машини. – Світитися буду тільки я.

Розпитує в згорбленої бабусі, де село Пилипенкове. Каже, там колись жила його прабабуся. Жінка пропонує, щоб її онук показав нам дорогу.

– У маленьких селах люди ­довірливі, – сідає в машину Антон. – Не бояться дітей із чужими пускати. Але нащо нам лишні свідки?

Чоловіки дістають берці, бо в розвалених хатах люблять оселятися змії.

– Вужиків можна не боятися. А як сіра гадина з узором на спині – це гадюка. Її трогати не можна.

Деремося через зарості шипшини й бузини. У кущах сидить сіра сова. ­Шурхіт розбудив її, вона угукає, але не тікає. У першій хаті на вікні знаходимо порожню пляшку з­під горілки "Столична". На сонці біля стіни гріються дві сірі ящірки. Антон підіймає одну за хвіст. Через кімнату до дірки в підлозі біжить миша. На столі – купка старої нелущеної квасолі. Балки на стелі прогнили й нависають так низько, що доводиться ходити, пригинаючись.

Антон оглядає гвіздки попід стелею.

– Да, тут уже до нас попрацювали. Ікон багатенько було, штук шість точно. ­Лишили тільки весільні – Божої Матері з младєнцем й Ісуса Христа. Такі дарують батьки нареченої, коли вона ­віддається.

Колекціонери їх не беруть, бо ціна – ­
невисока: 20 гривень.

У розваленій пічці Антон знаходить кілька аркушів. Це обкладинка книжки "Подруга солдата" Тамари Артем'євої. На звороті підпис "Наташе, с уважением, автор".

– Ну, якби це хоч палітурка якоїсь книжки Достоєвського була, – зітхає Антон і викидає папір.

Дорогою до наступної хати в порослій бур'яном низькій кукурудзі причаївся заєць. Зачувши людей, він тікає в бік лісу.

– У закинутих хатах можуть бути скажені коти й лиси. Собак можна прогнати палкою, а з цими треба обережно. Буде кидатися на тебе, що йому не роби.

Пролазить через паркан із розбитими штахетинами. На дверях обмащеної глиною хати висить велика колодка. Із рукомийника біля входу капає вода. Антон відкриває кришку.

– Не пізніше як учора тут були хазяєва. У такі хати краще не лазити, проблеми будуть.

Хутко йдемо з двору. Дорогою підбираємо яблука, що осипалися. Вони кислі й терпкі. Надкушені Антон викидати не дозволяє. Кладемо їх у торбу, в найближчому яру витрушуємо.

– Нарешті щось стояще, – оглядає він закриті вікна й замкнені двері в наступній хаті.

Вона висока, значить, жили багаті люди – священик, сільський голова чи баба­повитуха. Антон сокирою збиває петлі. Під ногами повно стружки, яку нагризли миші. У кутку банка з солоними огірками. Кришка заіржавіла, огірки розкисли. В одній кімнаті чоловіки знімають великі рами, в кожну з яких вправлено по два десятки чорно­білих знімків. Шукають старі.

– Ні, дореволюційних тут немає. 1976­й, 1968 рік, ніякої цінності.

Штрикають патиком за рамами – там часто ховали гроші, золото, листи.

– До нас похазяйнували конкуренти, – Антон бере з підвіконня стару, ­засиджену мухами ікону. – Навіть алюмінієві ложки й каструлі повиносили.

Витягає із стіни іржавий гвіздок. Він не рівний.

– Ну, хоч щось. Кований гвіздок, це теж ручна робота. Він не дорогий, але хай буде. Рушники можна забрати, через кілька років на ручну вишивку буде підніматися ціна. І кілька откриточок, тут їх ціла колекція.

Під солом'яною стелею висить кажан. Навіть не прокидається, коли Антон розгойдує його.

У четвертій хаті натикаємося на намальовану на дереві ікону.

– Стара й добре поточена шашелем, – тримає її двома пальцями Антон. Від ікони тхне мишами. – Думаю, їй років зі 100 буде, на гривень 200 потягне.

Дорогою додому машина глохне. ­Чоловіки поливають двигун водою. Потім розбирають перед по гвинтику. За 3 год. виявляють, що карбюратор забився пилюкою. Продувають його.

– Я на такі штучки тільки заради жінки їжджу, щоб лишню копійку заробити, – об'їжджає ями Олександр. – Перший чоловік покинув її з двома дітьми. Раз сидимо за пивом, я розчуствувався. Кажу: "Я зараз – твоя золота рибка, любе бажання виконаю". Вона руки розчепірила й командує: "Хочу на кожен палець по кольцу". То я їй за місяць на кожен палець кольцо купив, на шию – дві цепочки з кулончиками і браслет на руку.

×