Ексклюзивы
пятница, 19 ноября 2021 19:45

"Сын родился в полуземлянке": семья Алешкиных обустроила шесть музеев в Букатинке

Село Букатинка розташоване на лівому березі річки Мурафа в Могилів-Подільському районі на Вінниччині. На території є природні, археологічні, культурні пам'ятки епохи палеоліту й мезоліту – кам'яних епох, які закінчилися понад 10 тис. років тому. Тут знаходили речі буго-дністровської та трипільської культур. Про поселення Бокотинці згадується в документах ­1604-го. У часи запорозьких козаків через місцевість пролягав шлях зі Сходу в Європу.

У Букатинці є місце, де на поверхню землі виходять кам'яні рештки прадавніх вулканів, океанів, морів і пустель. Під час потепління їх вимили води льодовиків.

У XIX – на початку XX ст. багато місцевих виготовляли з кам'яних брил могильні пам'ятники, столи, млинарські жорна.

1978-го в Букатинці працювали 11 останніх каменотесів. Того року тут уперше побував скульптор Олексій Альошкін із майбутньою дружиною Людмилою. Після весілля лишилися жити в селі. Створюють скульптури з пісковика на міфологічні, історичні та природні теми. Викупили шість старих хат, у яких облаштували тематичні музеї.

Нині в Букатинці майже 200 жителів

Автор: Ирина МАМРИГА
  Скульптор Олексій Альошкін лежить на скелі в селі Букатинка Могилів-Подільського району на Вінниччині. Переїхав сюди на початку 1980 років. Разом із дружиною створює скульптури з пісковику
Скульптор Олексій Альошкін лежить на скелі в селі Букатинка Могилів-Подільського району на Вінниччині. Переїхав сюди на початку 1980 років. Разом із дружиною створює скульптури з пісковику

До Букатинки рушаємо автомобілем із колишнього райцентру Немирів Вінницької області. У селі Грушки дорожній знак нагадує про прикордонну смугу з Молдовою. Починається скеляста місцевість. Багато будинків, гаражів і парканів змуровані з каменю. Вздовж дороги дехто з господарів торгує динями й кавунами.

Кавуни й дині добре родять. А на картоплю врожаю немає

Молода жінка в чоловічій сорочці та джинсах виносить відро яблук.

– Це сорт Гала, кілограм віддаю по 8 гривень, – каже. – Кавуни й дині також зі свого городу. В нас вони добре родять. А ось на картоплю врожаю немає, ґрунти не підходять.

– Чи правильно їдемо до Букатинки? – питаю.

– Так. До скульпторів прямуєте? Іноді бачила того дядька. На вигляд цікавий, – відповідає господиня.

У Букатинці з бубном і полотняною торбою через плече зустрічає 64-річний Олексій Альошкін. Має сиве волосся до плечей і густу бороду. Вбраний у хітон до п'ят, пошитий з помаранчевого й червоного полотна. З-під нього видно рукава лляної сорочки.

– Будемо знайомі, – усміхається Олексій Михайлович. Показує на долоні невелику змію, яку згодом випускає в траву.

Московський патріархат добував камінь для будівництва храмів

Біля кар'єра, який місцеві називають Коліном, стоять п'ятеро людей. Приїхали подивитися артоб'єкти Альошкіних. Олексій Михайлович усіх знайомить. Підходячи до скелі, нахиляється й бере кілька камінців, кожен уважно розглядає.

– Тут є мильний камінь, кварц. На 40 метрів углиб починається граніт, – розповідає. – Верхній шар скелі утворився 250 мільйонів років тому. Кубічний метр цієї породи коштує шалені гроші. Московський патріархат добував тут камінь для будівництва храмів. Тепер усе спокійно – три роки тому кар'єр закрили.

Рудоволоса 10-річна Марина торкається зелених смуг, які видно на гірській породі.

– Це зелена глина, – говорить Олексій Михайлович. – Її можна використовувати в лікувальних цілях як абсорбент. Але ми робимо з неї кераміку.

Від кар'єра до річки Мурафа веде вузька дорога. З обох боків ростуть акації.

– Мольфару Букатинського лісу привіт! – вигукує водій з автівки, що проїздить повз.

– Це наш землевпорядник, – усміхається Альошкін. – Сюдою зараз мало їздять, дорога заростає. З часом стаємо відірваними від усього. В селі залишилося мало людей. П'ять років тому закрили дев'ятирічну школу. Раз на тиждень приїжджає базар із Могилева-Подільського.

На березі серед дерев лежать великі камені. Біля одного – два молоти й лом.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: "С нами был казак, которого искал черт": как в украинской глубинке снимали легендарный фильм "Пропала грамота"

Автор: Ирина МАМРИГА
  Двоповерховий будинок у селі Букатинка Могилів-Подільського району на Вінниччині звели скульптори Олексій і Людмила Альошкіни 1983 року. Його чотири стіни митці розписали зображеннями пір року
Двоповерховий будинок у селі Букатинка Могилів-Подільського району на Вінниччині звели скульптори Олексій і Людмила Альошкіни 1983 року. Його чотири стіни митці розписали зображеннями пір року

– Працюю над цим пісковиком, пробую розрубати, – скульптор показує на велетенський камінь, у який позабивав клини. Бере молот і починає бити по ньому. – За звуком чую: зараз має розколотися. Давайте, всі разом перевернемо. Ще трохи. Сильніше. Все! – каже, коли камінь розколюється.

– Робота не з легких, – струшує руки 35-річний Станіслав Соловян, який приїхав на екскурсію з дружиною та двома дітьми. – Цей шматок, мабуть, важить близько тонни.

– Так і є, – додає Альошкін.

– А не боїтеся, що камені хтось вкраде? – цікавиться Ірина, дружина Станіслава.

Люди поклонялися язичницьким божествам

– Переживаю та сподіваюся на добрі помисли. Мрію, щоб на цьому місці був парк. Але треба шукати спонсорів. Було б прекрасно організувати біля річки зону відпочинку, щоб набиратися енергії від природи. Бо коронавірус нас іще нескоро залишить.

Звивистою стежкою йдемо до іншої скелі. Раніше тут був храм, де люди поклонялися язичницьким божествам. Зараз він завалений глиною і каменями.

– Для мене це місце сили. В чомусь магічне, – говорить лікар із Вінниці Дмитро Гірчиця. – Приїжджаю не вперше, але щоразу враження неймовірні. Наповнюють енергією.

Біля скелі тліє багаття. З каміння викладений імпровізований вівтар. Скульптор дістає з торби яблуко і кладе на жертовник.

– Перед початком роботи обов'язково треба щось сюди покласти. Інакше або палець приб'ю, або поріжу, – каже.

На нижній частині скелі вибиті малюнки до вузького входу в печеру. Над нею – ще одна.

– Ось тут випиляю ваші портрети. Гарне місце? – сміється Олексій Михайлович. – Стільки простору, що можна вибивати й вибивати. Печери – моя пристрасть із дитинства. Виріс поблизу Києво-Печерської лаври, любив там лазити. А зараз сам довбаю і рию. Один знайомий із Могилева-Подільського захотів допомогти. Та як побачив, які блоки тягаю і скільки піску вивожу в дитячій ванночці, сказав: "Е ні, краще додому піду".

Альошкін вилазить і лягає на скелястий поріг. Діти запитують, чи йому не холодно.

П'ять мільйонів років тому тут було море

– Холодно, коли люди холодні. А пісковик теплий. З ним працювали трипільці, скіфи, сармати, печеніги, половці. Йому поклонялися. Вірили, що в камені є душа. Зверху такої породи немає. Бачите на скелі лінію у вигляді хвилі? П'ять мільйонів років тому тут було море. Зараз ми на його дні.

Митець запрошує додому на обід. Пропонує дістатися навпростець, перепливши річку на човні. На іншому березі в очі впадають розписані трипільськими символами, подільськими орнаментами й міфічними персонажами старі будинки. В них Альошкіни облаштували музеї. За хатами пасуться кози. На галявині десятки кам'яних скульптур. Розвішані саморобні гойдалки.

До столу над річкою з кошиком із фруктами підходить дружина митця 64-річна Людмила Вікторівна. На ній джинсова туніка з вишивкою, темно-синя жилетка й довга коричнева спідниця. Шию прикрашає намисто з дрібних круглих камінців.

Люда одразу привертала увагу — у штанях, підстрижена під нуль

– Як побачив Люду, зразу подумав: "Що за цікава дівчинка?" – пригадує Альошкін. – То був 1977 рік. Я вчився в Київському художньому інституті й поїхав на практику до фарфорової фабрики в Коростень. Люда одразу привертала увагу – у штанях, підстрижена під нуль. Коли дала почитати свої вірші, зрозумів: це круто. Потім я перевівся до Мінська. Училися в одній групі.

– На першому курсі в мене було довге волосся, носила сукні та взуття на високих підборах. Всі думали, що вчуся на артистку. Не хотіла, щоб мене так сприймали. Тому підстриглася, щоб бути схожою на хлопчика, – додає тихим голосом Людмила Вікторівна.

Автор: Ирина МАМРИГА
  Людмила Альошкіна несе в кошику фрукти з власного саду. Жінка закінчила Білоруський літературно-художній інститут. У Букатинку переїхала 40 років тому. За її спиною стоять скульптури з каменю, які вона зробила з чоловіком. На дереві розвівається гігантська витинанка з фольги
Людмила Альошкіна несе в кошику фрукти з власного саду. Жінка закінчила Білоруський літературно-художній інститут. У Букатинку переїхала 40 років тому. За її спиною стоять скульптури з каменю, які вона зробила з чоловіком. На дереві розвівається гігантська витинанка з фольги

Її батько родом із Букатинки. В дитинстві часто приїздили сюди разом.

– Мені було тут добре, – зізнається. – Любила сидіти на березі річки й малювати. Олексію після знайомства розповіла, що в селі ще працюють каменотеси. А в музеї стоять баби, вибиті скіфами з пісковику. Він не повірив. Привезла сюди його 1978-го, коли ще працювали 11 каменотесів. Він із ними познайомився, попробував обробляти камінь. Вникав у все глибоко. Думали, візьмемо намет і житимемо біля печер. Нами рухала якась велика сила.

– За три місяці одружилися, – продовжує Людмила Вікторівна. – Ми обоє із забезпечених родин. Моя мати була директором Мінського заводу архітектурної кераміки, батько Олексія – держслужбовцем, приймав іноземні делегації. Олексій міг би мати майстерню в центрі Києва. Але в місті було тісно, не вистачало свободи та простору. Свої скульптури складали на балконі. Відчували, що щось не так. Вирішили все кинути й перебратися сюди.

На роботу йшли п'ять кілометрів під гору. Коли вода текла зі скель, було важко

Коли Альошкіни переїхали в Букатинку, Людмила Вікторівна була на сьомому місяці вагітності.

– Тут осісти не було де. У кожній хаті жили люди, – пригадує художниця. – Оселилися в напівземлянці, якій більш як 300 років. Її господиня померла. Потім хатину купили. Там народився старший син. Воду носили з криниці, пелюшки прали в Мурафі. Коли приїхали наші батьки й побачили побутові умови, вхопилися за голови. Допомогли звести будинок. 1983 року із двома дітьми переїхали у власний дім.

Будинок у подружжя двоповерховий. На кожній із його сторін зображені пори року. В оселі виросли п'ятеро дітей пари. 41-річний Петро – художник-гончар, Дарина, 39 років, – витинкарка і скульпторка, 35-річний Олексій – художник по дереву, 31-річний Михайло – різьбяр і педагог, його сестра-близнючка Ганна – художник-модельєр. З батьками мешкає найстарший син.

– Дітей виховували на казках. Намагалися показати різноманіття світу, – розповідає Олексій Михайлович. – Коли з Могилева-Подільського виїжджали євреї, ми скуповували в них різну літературу й на другому поверсі облаштували бібліотеку. На формування світогляду впливало й саме місце. Он бачите, в альтанці над столиком висить метрова витинанка з фольги? Вітер дме – і вона малює візерунки по піску, що розсипаний на столі. Це допомагало розвивати уяву в дітей.

– До роботи їх привчали змалку, – додає Людмила Альошкіна. – Саджали п'ять городів, усі разом трудилися. Було насичене життя. Організовували симпозіуми, приїздили друзі, разом робили скульптури. Коли діти були студентами, привозили одногрупників. Придумали театр тіней, якого в Україні не було, виступали по різних містах. На початку 1990-х йому дали звання народного. Водночас працювали у школах у сусідніх селах. Олексій викладав малювання, історію, народознавство, я – трудове, малювання, креслення. Вела гуртки витинанки, писанкарства, народної іграшки. На роботу йшли 5 кілометрів під гору. Навесні, коли вода текла зі скель, було важко видряпатися. А взимку, як хотіли поставити у школі виставу, то тягнули ляльки й декорації на санках. Зараз ми на пенсії.

Питали, чи показував дітям голу жінку? Відповів, що не тільки показував, але й сам малював

– У перший рік учителювання мене хотіли звільнити, – розповідає Олексій Михайлович. – На уроках показував учням слайди із зображеннями давньогрецької скульптури. Була і статуя Венери Мілоської. Мене викликали на килим. Питали, чи показував дітям голу жінку? Відповів, що не тільки показував, але й сам малював. Все йшло до звільнення, але за мене заступилися.

Після обіду Альошкіни ведуть на екскурсію у свої музеї – театри тіней, гончарства, старожитностей, хату каменотесів. В окремій оселі зберігаються роботи подружжя. Ще в одній вони проводять майстер-класи з малювання піском на склі.

– Хати викупляли в родичів померлих господарів, – каже Людмила Вікторівна.

Автор: Ирина МАМРИГА
  Дзвони, виготовлені з казанів, звисають зі стелі театру тіней. Його в селі Букатинка в 1980 роках відкрили скульптори Олексій і Людмила Альошкіни. Показують тут вистави для туристів
Дзвони, виготовлені з казанів, звисають зі стелі театру тіней. Його в селі Букатинка в 1980 роках відкрили скульптори Олексій і Людмила Альошкіни. Показують тут вистави для туристів

У театрі тіней підлога опущена нижче порога. До стін сперті великі витинанки й декорації. Збоку складені ляльки та музичні інструменти. Зі стелі звисають дзвони, виготовлені з казанів.

– Якось Люда поїхала в Мінськ, а я з її улюблених гусятниць зробив дзвони. Довго не сердилася, бо вийшло цікаво. Щоб переманити жінку на свій бік, треба знайти ключ до її серця. От копаю печери, криниці, а Людмила свариться. Мовляв скільки їх треба? Я розумію: переживає, щоб мені нічого на голову не завалилося. Кажу, що на­зву цю криницю її ім'ям. Тоді схвалює роботу.

У музеї гончарства стіни завішані картинами, долівка встелена сіном.

– У молоді роки хотіли офіційно оформити музей, – додає Людмила Вікторівна. – Та нічого не вдалося. А недавно приїздили з Вінницького краєзнавчого музею, пропонували зробити тут філіал, переписати експонати. Але нам це вже не потрібно. Казала односельцям, щоб зайнялися зеленим туризмом, як у сусідній Буші. Ми могли би проводили майстер-класи, екскурсії. Село б жило. Та поки що ніхто не проявляє ініціативи.

Скульптури Альошкіних оглядаємо ввечері. Неподалік – могила, засаджена туями. На надгробному камені напис: "Смиренні подорожні світу вічного, провідні зірки нашої пам'яті".

Тут похована моя сестра Сусанна. На власному подвір'ї в Луганську поховали й мою бабцю. Загинула від фашистської бомби

– Тут похована моя сестра Сусанна, – каже Олексій Михайлович. – Померла два роки тому. Все життя прожила в Києві. Коли розбив інсульт, забрали до себе. Хотів, щоб спочивала біля мого дому. На власному подвір'ї в Луганську поховали й мою бабцю. Теж Сусанну. Загинула від фашистської бомби. Пізніше перепоховали на кладовищі.

Підходимо до великої скульптури, яку Альошкіни назвали Птахою щастя. Посередині монумента – великий круглий отвір.

– В чому щастя? – питає митець.

– У любові, – переводить погляд на чоловіка Ірина Соловян.

– А якщо тебе любитимуть і водночас принижуватимуть, то щастя можливе? І чи можлива любов без свободи? Чи може бути щастя в багатстві? Очевидно, що ні. Визнання теж може бути тягарем. Лише свобода духу й тіла зробить тебе щасливим. Я вільний. Можу сидіти у фейсбуку, лайкати фото різних дівчат. Але, крім Людмили, ніхто не потрібен. А тепер ліземо по черзі в цю дірку – й будемо вільні.

– Це не тільки Птаха щастя, але й тест на старість, – розгинається біля скульп­тури Станіслав.

Сейчас вы читаете новость «"Сын родился в полуземлянке": семья Алешкиных обустроила шесть музеев в Букатинке». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи