Етнографи в 1960-1980-х збирали матеріали так: прибувши до села, прямували до голови сільради. А той викликав їм або провадив до так званих інформаторів. Тобто літніх людей, що знали давні традиції, балакучих і співучих.
Селяни зазвичай покірно "видавали" на гора дослідникам "як колись люди жили, у що вдягалися, що їли, як святкували та яких пісень співали". Може, хтось і не дуже хотів, але ж голова сільради звелів. На Правобережжі це спрацьовувало бездоганно. На Полтавщині в кількох селах теж усе було гаразд. Але в наступному голова заявив:
- Нашим людям я наказувати не можу. А як ви думали, - помітив здивування, - наше село ж козацьке.
Зрештою, таки порадив кількох людей, але не більше. Ідіть, шукайте і просіть самі. Познаходили. Але знов щоразу клопіт:
- А нащо воно вам? А що воно дасть? - допитувалися потенційні інформатори.
Коритися "панові" в козацькому селі не звикли - чи то поміщикові колись, чи голові сільради нині.
Верства людей, що в документах мали запис "козак" та "козачка", на Лівобережжі протрималася до початку ХХ ст. Потім у документах уже нічого не писали. Але лишилася людська пам"ять. Моя мати, у дівоцтві Катерина Пономаренко, народилася 1916-го в козацькому селі Ждани на Полтавщині. Не сказати б, що була особливо національно свідомою. Та нам, дітям, постійно нагадувала, що ми з "реєстрових". А мене, казала, назвали на честь діда, її батька. Його в "граматці" - родинному пом"янику - було записано: "Казакъ Василий Гавриилович Пономеренко".
Іще розповідала про свою матір - мою бабусю.
- Не забувай, що ти з мугирів, а от ми таки з козаків, - не забувала нагадати їй свекруха.
"Мугирями" нащадки "людей рицарського ремесла" називали пересічних селян - дітей-онуків-правнуків колишніх кріпаків. Те, що мою бабусю-"мугирку", яка походила із заможної сім"ї, взяли заміж у козацьку родину, вважали за честь і милість до неї.
Етнолог і письменниця Марина Гримич в експедиції на Полтавщину їздила у "кризово-перехідних" 1990-х. Була в колишніх і козацьких, і в кріпацьких селах. У романі "Ти чуєш, Марго?.." ділиться: "Майже неможливо викорінити з поведінки і мислення людей кріпацтво, яке передається з покоління в покоління. Тут опитування цілком прогнозовані. Люди щиро і прямо висловлюють свою думку, яка завжди буде відзначатися бажанням мати "доброго пана", гуртом робити на нього, чекати від нього благодаті, і щоб в усіх усе було однаково. Такі села мають свою специфіку: тягнеться довга вулиця, на якій вишикувалися скромні хатки в ряд - так, щоб панові чи уряднику легко було, проїжджаючи нею, скликати на панщину. Тому тут немає ні полтавських мальовничих "кутків", ні слобожанських хуторів окремішників-вискочок, ні чумацьких величезних садиб, а все таке скромне, покірне і дисципліноване. Сьогоднішні кріпаки, хоч і нарікають на пана, проте не можуть жити без нього". Водночас "матеріали колишніх козацьких поселень відрізнялися від "кріпацької" зони тим, що народ не хотів пана, хотів сам бути паном. А оскільки для цього не було ніяких можливостей, то вони сиділи собі й чекали, коли ж стануть панами. Але не дай Бог, хтось із них ставав паном. Таке не прощається. Зате й бідних ох як не любили".
У козацьких селах довго не приживалася російська матірщина. Пам"ятаю, мати закидала батькові, відвідавши його рідне село Кошів на Київщині:
- А у вас у селі матюкаються.
У її, козацькому, такого ще не велося.
Козаки в суспільній драбині на Лівобережжі посідали становище, подібне до правобережної дрібної шляхти. Німецький економіст, професор Фрайбурзького університету Ґерхард фон Шульце Ґевернітц дійшов такого висновку наприкінці ХІХ ст. Козацьке населення "в цілому сильніше, енергійніше та культурніше, аніж колишні кріпаки", пише він у "Народногосподарських студіях з Росії". І господарство теж вели вміліше від селян - а мали з ними подібні заняття й спосіб життя. Далеко не всі козацькі родини були заможними, проте виявляли більшу підприємливість, добре вписувалися в ринкові відносини, що впроваджувалися в Російській імперії після реформ 1860-х.
Козаки із села Погреби поблизу Прилук на Чернігівщині, приміром, уславилися серед навколишніх селян як підприємці й "спекулянти". Мій дід, отой козак Василь Пономаренко, за родинними переказами, не мав багато землі. Їздив на український південь на заробітки й орендував попівську землю. І зумів так організувати господарство, що сім"я жила заможніше від сусідніх селян-"мугирів", які мали землі більше.
І ще досі козацькі села Лівобережної України - колишніх полків Гетьманщини та Слобожанщини - вирізняються з навколишнього населення. Від колишніх кріпаків. І себе вирізняють. Попри пережиті "соціалістичні перетворення" - індустріалізацію та колективізацію. Попри близький Донбас, що добряче висмоктав тут "людські ресурси".
Старшині уряд давав дворянство
Козаки з Лівобережжя є нащадками збройного стану Гетьманщини та Слобожанщини. У середині XVII ст. стали елітною верствою в створеній Богданом Хмельницьким державі. Так було до остаточної ліквідації Гетьманщини під кінець XVIII ст.
Колишній козацькій старшині російський уряд поступово надав дворянство. Рядових же козаків, остерігаючись бунту, не наважилися перевести в "мужики", а тим більше закріпачити. Їх зарахували до категорії державних селян, проте в документах офіційно іменували "малоросійським козацтвом". Це були й справді "реєстрові" козаки, тобто занесені до списків реорганізованої козацької верстви під час спеціальної ревізії 1782 року. На кінець XIX ст. вони населяли переважно Чернігівську й Полтавську губернії.
Під час війни з Наполеоном 1812-го, обох польських повстань, а також Кримської війни 1853 - 1855-х із них формували добровольчі козацькі полки. По завершенні воєнних дій розформовували. З ініціативи малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна, після наполеонівських війн уряд підтвердив право козаків на володіння землею та зменшив їм податки. Князь походив із чернігівських Рюриковичів, був одружений з онукою гетьмана Кирила Розумовського - Варварою Олексіївною та приятелював із Тарасом Шевченком.
Скоропадський будував великокозацьку Україну
Гетьман Павло Скоропадський, вважаючи себе нащадком "великого козацького стану", визначав своєю метою "будування великокозацької України і її національного війська". Принаймні, так задекларував в опублікованому 2 червня 1918-го "Відручному листі Гетьмана всієї України до міністра внутрішніх справ". 10 серпня Рада міністрів Української Держави ухвалила закон про відновлення українського козацтва. "На чолі його стає ясновельможний пан гетьман", - проголошує стаття N1. Козацтво мало стати окремою верствою суспільства, провідником національної ідеї й кадровою основою майбутньої нерегулярної армії. 106 повітів України мали дати приблизно 26 кінних дивізій козаків. Та гетьманські задуми про козацький стан як опору його влади залишилися здебільшого на папері. Навіть нового герба Української Держави, який мав пов"язувати її з колишньою Гетьманщиною, Павло Скоропадський не встиг затвердити.
Селяни вважали козаків чаклунами
Побут і звичаї нащадків українського козацтва навіть наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. вирізняли їх з-поміж решти селянства. Наприклад, козаки з Диканьки на Полтавщині гучно відзначали день покровителя коней святого Конона, влаштовуючи біля церкви кінні перегони. Саме козацькі села Лівобережжя, як і поселення дрібної шляхти на другому боці Дніпра, були головними осередками традиційних промислів і ремесел. Як-от козацьке містечко Опішня на Полтавщині - "столиця" Лівобережного гончарства.
Селянство запозичило чимало з етнокультури козаків, "підтягуючися" до їхнього рівня. Приміром, чоловіки перейняли манеру голити бороди. Так само й із козацьким одягом з неодмінними шароварами - українські селяни колись носили вузькі штани.
Сусіди-селяни приписували козакам здатність до чаклунства.
ЦИТАТА:
"Перевага козаків над іншим селянським населенням полягає насамперед в економічних і духовних наслідках успадкованої свободи: як вільна людина козак здавна працює, сподіваючись сам пожинати плоди свого старання"
Ґерхард фон Шульце Ґевернітц, німецький економіст. Наприкінці ХІХ ст. відвідав Російську імперію. Свої враження опублікував у праці "Народногосподарські студії з Росії", виданій у Ляйпцігу 1899 року
ЦИТАТА:
"Дивна різниця між козаком і селянином. Перший, зберігаючи за собою хвальковитий гонор, насилу піддається впливу часу й освітнього начала. Розважливий, стриманий у домашньому житті, чесний. Селянин, особливо молодий, з бажанням іде назустріч усьому новому. Кмітливий, франт, марнотратний. У багатьох випадках виявляє навіть деякого роду витонченість життя, наприклад, вживання самовара, цигарок та ін."
"Прибавление к Черниговским епархиальным известиям", N2 за 1875 рік, автор статті - священик села Вишеньки Кролевецького повіту Чернігівської губернії. 1869-го тут жили 1150 колишніх селян-кріпаків і 612 козаків, міщан і солдатів
ЦИФРИ:
436 779
чоловік козацького стану налічували в Чернігівській губернії 1862 року
1 025 415
козаків обох статей жили в Полтавській губернії 1873 року
2 
1
Комментарии
2