На початку 1970-х, коли він ще жив, серед студентів Київського театрального інституту була популярною одна забава. Треба було голосом Миколи Яковченка прочитати шекспірівський діалог юних закоханих з "Ромео і Джульєтти" під балконом. Репліки Джульєтти квакаючими яковченківськими інтонаціями мали незмінний успіх.
У Києві чи в Одесі з ним неможливо було ходити вулицями. Перехожі впізнавали, віталися, розкланювалися. Актор Євген Пономаренко якось гуляв із ним Хрещатиком. Люди помічали лише одного з них – Яковченка.
– Миколо, хто з нас народний артист – я чи ти?! – не стерпів Пономаренко.
У театрі партнерам доводилося ще важче. Бувало, знаменитий Юрій Шумський не давав йому виходити на сцену першим, бо після Яковченка там уже нічого було робити навіть Шумському. Вони іноді так і домовлялися, що Шумський іде першим, хоч у п'єсі написано інакше й рокіровка нелогічна. Всі про це забували, коли виходив Яковченко з усмішкою від вуха до вуха. Зал аплодував і сміявся. Артист чекав, доки пересміються, кланявся публіці й аж після того звертався до партнера.
Славу йому принесли дві епізодичні ролі – спекулянта Довгоносика у спектаклі "В степах України" (1940-й, кіноверсія – 1952-го) та Сірка у фільмі "За двома зайцями" 1961 року. Він зіграв на сцені понад 200 ролей, у кіно – 55. І серед них немало серйозних. А всі хотіли бачити тільки смішне. Часом для концерту готував кілька номерів, починав із фірмового романсу Довгоносика "И в дальний путь на долгие года". Перейти до наступного публіка не давала, просила "ще Довгоносика".
Його обличчя мало надзвичайну комічну привабливість. Кінорежисер Іван Пир'єв казав Яковченку:
– Коля, таку морду, як у тебе, Бог дає один раз на сто ?років, та й то на Великдень! Не смій гримуватися – все зіпсуєш!
Сам артист, за свідченнями сучасників, стоячи перед дзеркалом, любив повторювати:
– Ах ти, пика, кормилиця моя рідненька!
Інший варіант:
– Аж плювати хочеться – така морда! Годиться тільки на те, щоб гроші заробляти!
Або:
– Кривлячи свою морду, я хотів грати драматичні ролі!
А їх, особливо на початку кар'єри, він зіграв немало. Як-от у п'єсі Корнійчука "Платон Кречет" – старого хірурга Бублика з монологом "Я вислухав 90 тисяч сердець і 90 тисяч пульсів". А його Лєщ в "Останніх" Горького викликав у залі жах.
Він мріяв про роль Отелло й читав його монологи друзям. Міг би зіграти й короля Ліра. Адже грав на сцені франківців цю роль Крушельницький, теж комік.
– Другий після мене, – за визначенням Яковченка.
У Шекспіра король Лір втрачає улюблених дочок. Для Яковченка ця тема була глибоко особистою. Рано втратив дружину, залишився з двома доньками на руках. Згодом померла й старша з них.
Однак драму самотнього батька артист зіграв не в Шекспіра, а в порожній радянській комедії "Фараони". Там персонажам-чоловікам сниться, що вони стали жінками й роблять їхню роботу. Яковченко грав Оверка, батька двох маленьких дівчаток, яких мусив доглядати. Одна його фраза з цього фільму-спектаклю зворушує й досі:
– Ось ситчику дівчаткам на платтячка взяв…
Після смерті дружини Микола Якович запив по-чорному. То було настільки очевидно, що жоден спогад про артиста цього факту не оминає. І складається враження, що він таким був усе життя.
Байки про його п'яні походеньки досі існують у різних варіантах. Він і сам їх залюбки розповідав про себе. Приміром, про те, як "трохи перебрав", упав на вулиці. Лікарі не знайшли пульсу, відвезли в морг. Там очуняв і посадив мерців грати в карти. Або як нібито одвезли його в морг, там вночі очуняв, підійшов до сонного сторожа, схопив за плече й гавкнув:
– Дай закурить!
Той зомлів із переляку.
Коли розказував анекдоти, а поряд були діти, коман?ду?вав:
– Мальчик, отойді!
Актор-франківець Євген Шах згадує, як одного разу запитав про покійну дружину Яковченка. Той сказав:
– Женю, давай домовимося, що ми з тобою, скільки я житиму, цих запитань не обговорюватимемо!
Свої драми ховав за маскою клоуна й анекдотами про себе самого.
– Те, що розповідають про нього – брехня наполовину, а то й більше, – казав актор Костянтин Степанков, чоловік Ади Роговцевої. – Він був блазнем для людей, для яких творив. Але це – королівський блазень!
Якось у спектаклі франківців "Антігона" грала грецька актриса Аспазія Папатанассіу. І Яковченко привітав
її віршами з Гомерової "Іліади" – в давньогрецькому оригіналі. Актриса потім не раз це згадувала.
Він був великим артистом і почувався своїм поміж великих. Шумський, Бучма, Ватуля, Яковченко, випивши, любили прогулюватися Банковою перед вікнами ЦК партії, де тепер Адміністрація президента. Обережний Гнат Юра, керівник франківців, викликав їх до себе:
– Що ви там гуляєте? Я вам тут відро поставлю, тільки не ходіть туди!
Микита Хрущов його любив, знав із передвоєнних, а потім і фронтових часів. На банкетах їх старалися не зводити разом, бо починали цілуватися після третьої чарки. У фільмі "Лада з країни Берендеїв" Яковченко грав короля. Кілька епізодів потім вирізали, бо надто був схожий на Хрущова.
На одному з останніх концертів конферансьє помітив, що в Яковченка розстебнуті штани й звідти виглядає кінчик білої сорочки, що видно й публіці. Щоб сказати про це, між двома концертними номерами він запросив артиста за куліси. Яковченко застебнувся й зауважив незворушно:
– Бач, старію. Ну, добре, що хоч тільки сорочка!
Тим часом у залі тривали шалені оплески.
– Чуєш? Може, саме це принесло мені успіх, а я застебнувся! – мовив артист і знову пішов на сцену.
Він називав себе старим клоуном або блазнем з очима, приголомшеними тугою. Помер нібито від того, що довго вирішували, достойний артист лікуватися у Феофанії чи ні. Перед операцією сказав останню в житті фразу:
– Клоун пішов на манєж!
Для газетного некролога довго шукали фото, на якому б Яковченко мав серйозний вираз обличчя. Знайшли один знімок – але там актор був у драному тільнику. Довелося спеціально домалювати костюм і сорочку.
Анекдоти про Миколу Яковченка
– Миколо Яковичу, ви в житті багато випили?
– Ти стільки не перепливеш!
В одному інтерв'ю актор-франківець Юрій Шумський сказав:
– Мій кабінет – моя творча лабораторія!
Після того Яковченко якось зайшов до нього й почав зазирати по кутках.
– Що ти там робиш, ?Миколо?
– Шукаю в твоїй творчій лабораторії пробірку.
Стоїть Яковченко на вулиці, гукає до дочки:
– Юночко, скинь мені з балкона 62 копійки!
– Так вони ж розсиплються!
– А ти їх у троячку загорни! – ціна популярної свого часу горілки – 3 крб 62 коп.
Зима, мороз. Іде вулицею артист Михайло Задніп?ров?ський, високий красень у шубі й шапці. А назуст?річ Микола Яковченко в піжамі й тапочках на босу ногу – бігав по пляшку.
– Як справи, Миколо?
– Літом поговоримо, літом…
Закінчив "чотири класи і калідор"
900, 3 травня – Микола Яковченко народився в Прилуках на Чернігівщині. Батько торгував рибою, мати – домогосподарка. Усі п'ятеро дітей – Микола, Сергій, Марія, Олена, Олександра – були схильні до артистизму. Олександра вже в зрілому віці могла кому-небудь зателефонувати голосом секретаря міськкому партії. А Миколу вважали в сім'ї "найтихішим".
1912 – 1916 – вчився в 2-му Прилуцькому вищому початковому училищі ім. Кислих. У атестаті – самі трійки, а поведінка – "5". Це не давало права йти до класичної, а лише до єврейської гімназії. Він і там вчився на трійки (але Закон Божий – "5"). Співав у церковному хорі. Про себе казав, що закінчив "чотири класи і калідор"
1918 – дебютував на сцені в півторахвилинній ролі. Був так загримований, що рідна сестра не впізнала. У Прилуках тоді було три театри, в усіх устиг себе спробувати. Наступного року пішов на фронт, служив нібито в червоноармійському санітарному поїзді. За деякими даними, повернувся з двома Георгіївськими хрестами. А цю нагороду тоді давали лише в білій армії.
1927 – вступив до трупи Київ?ського театру ім. Франка. Там із перервами трудився до кінця життя. До того працював у театрах Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська.
1931 – одружився з 21-річною актрисою-красунею Тетяною Євсеєнко. Вона мала видатних залицяльників – усім відмовила, навіть акторові-красеню Вікторові Добровольському. Весілля гуляли на Шулявці. 1932-го в Яковченків народилася дочка Ірина, 1937-го – Юнона (Юна).
1939 – 1940 – воював на радянсько-фінській війні.
1941 – 1944 – артист фронтових бригад театру ім. Франка. Мав медаль "За оборону Сталінграда". Там якось грав Миколу в "Наталці Полтавці". Від близького вибуху снаряда на нього впала декорація-хата.
– Як снарядом не вб'є, то хатою задавить! – сказав.
Маршал Костянтин Рокосовський, що був на спектаклі, дуже сміявся.
1946 – від раку померла дружина Тетяна Марківна. Від тої самої хвороби молодими померли Ірина та Юна – 1970-го й 1980 року.
1958 – спроваджений на пенсію: у театрі ім. Франка взялися "омолоджувати" колектив. Подальша робота – кіно, "разові" вистави й концерти. У щоденнику писав чорною пастою "Немає роботи", а червоною – "Концерт!!!"
1968 – почав працювати в радіопередачі "Від суботи до суботи". Режисер – його зять Володимир Бохонко, чоловік Юни. 1970-го став народним артистом. Звання "заслуженого" одержав 1943 року.
1973 – у фільмі Леоніда Осики "Дід лівого крайнього" зіграв драматичну роль діда Бесараба. Юнона грала його доньку, синів – Кость Степанков, Василь Симчич, Борислав Брондуков, а онука – футболіст київського "Динамо" Анатолій Бишовець. Фільм на екрани не вийшов.
1974, 11 вересня – помер від перитоніту під час операції. Похований на Байковому кладовищі разом із дочками й зятем.900, 3 травня – Микола Яковченко народився в Прилуках на Чернігівщині. Батько торгував рибою, мати – домогосподарка. Усі п'ятеро дітей – Микола, Сергій, Марія, Олена, Олександра – були схильні до артистизму. Олександра вже в зрілому віці могла кому-небудь зателефонувати голосом секретаря міськкому партії. А Миколу вважали в сім'ї "найтихішим".
1912 – 1916 – вчився в 2-му Прилуцькому вищому початковому училищі ім. Кислих. У атестаті – самі трійки, а поведінка – "5". Це не давало права йти до класичної, а лише до єврейської гімназії. Він і там вчився на трійки (але Закон Божий – "5"). Співав у церковному хорі. Про себе казав, що закінчив "чотири класи і калідор"
1918 – дебютував на сцені в півторахвилинній ролі. Був так загримований, що рідна сестра не впізнала. У Прилуках тоді було три театри, в усіх устиг себе спробувати. Наступного року пішов на фронт, служив нібито в червоноармійському санітарному поїзді. За деякими даними, повернувся з двома Георгіївськими хрестами. А цю нагороду тоді давали лише в білій армії.
1927 – вступив до трупи Київського театру ім. Франка. Там із перервами трудився до кінця життя. До того працював у театрах Сімферополя, Черкас, Чернігова, Дніпропетровська.
1931 – одружився з 21-річною актрисою-красунею ?Тетяною Євсеєнко. Вона мала видатних залицяльників – усім відмовила, навіть акторові-красеню Вікторові Добровольському. Весілля гуляли на Шулявці. 1932-го в Яковченків народилася дочка Ірина, 1937-го – Юнона (Юна).
1939 – 1940 – воював на радянсько-фінській війні.
1941 – 1944 – артист фронтових бригад театру ім. Франка. Мав медаль "За оборону Сталінграда". Там якось грав Миколу в "Наталці Полтавці". Від близького вибуху снаряда на нього впала декорація-хата.
– Як снарядом не вб'є, то хатою задавить! – сказав.
Маршал Костянтин Рокосовський, що був на спектаклі, дуже сміявся.
1946 – від раку померла дружина Тетяна Марківна. Від тої самої хвороби молодими померли Ірина та Юна – 1970-го й 1980 року.
1958 – спроваджений на пенсію: у театрі ім. Франка взялися "омолоджувати" колектив. Подальша робота – кіно, "разові" вистави й концерти. У щоденнику писав чорною пастою "Немає роботи", а червоною – "Концерт!!!"
1968 – почав працювати в радіопередачі "Від суботи до суботи". Режисер – його зять Володимир Бохонко, чоловік Юни. 1970-го став народним артистом. Звання "заслуженого" одержав 1943 року.
1973 – у фільмі Леоніда Осики "Дід лівого крайнього" зіграв драматичну роль діда Бесараба. Юнона грала його доньку, синів – Кость Степанков, Василь Симчич, Борислав Брондуков, а онука – футболіст київського "Динамо" Анатолій Бишовець. Фільм на екрани не вийшов.
1974, 11 вересня – помер від перитоніту під час операції. Похований на Байковому кладовищі разом із дочками й зятем.
5 
1
Комментарии