"При совєтах усе було – і садік, і школа, і парихмахерська. А тепер все в Росію відійшло"

1991 року село розділили на два: у російській частині 17 вулиць, в українській – дві

– Куда ты, дурашка, ану ­спрячься, – молодий прикордонник кидає чорно-біле цуценя у вагончик, розфарбований у кольори українського прапору. На приміщенні табличка "Місцевий пункт пропуску "ст. Успенка". Цуценя тут же вистромлює блискучого носика з дверей.

Кордон проліг через залізничну станцію Успенка 1991 року після розвалу СРСР. Більша частина будинків з їх мешканцями та інфраструктурою відійшла до Росії і стала селом Авіло-Успенка. Українську частину назвали Висілками. Фактично у цьому селі Амвросіївського району Донецької області прописані

76 людей, а живуть близько 40. Але і їх не знайдеш. У перших від кордону хатах жодних ознак життя: двори позаростали бур'янами, а на деяких парканах крейдою написано: "Продается".

– А кому здесь жить? Старики поумирали, а детям их уже 50–60 лет, они здесь огороды сажают, а поселяться не хотят, – чоловік у окулярах з товстою оправою і в довгому жилеті з кишеньками невдоволено махає рукою. – Я живу за шлагбаумом, там и вода, и газ, а здесь ничего так и не провели. Сюда к отцу пришел в гости.

Для жителів прикордонних областей – Донецької, з нашого боку, і Ростовської, з російського, – спрощений режим переходу кордону. Вони показують паспорт із пропискою, їхні дані вносять у відповідний журнал і пропускають. Процедура займає не більше хвилини.

– Канєшно, в Росії жить лучче, – Поліна Гонтарєва з руками білими від борошна порчиняє хвірточку й визирає на вулицю. – Тут же ніякого дурня нема. Мені 80 год, я що не заслужила ні магазина, ні аптеки? При совєтах усе було – і садік, і школа, і парихмахерська. А тепер усе в Росію відійшло. Зараз хлопці, слава Богу, пускають за граніцу, но за свої гроші я нічого не куплю там. У мене нема руських грошей, треба їхать у Амвросіївку мінять, а це 18 кілометров. І больніца тоже в райцентрі. Як случиться зі мною щось, то хоч лягай і вмірай. Я в "скору" дзвонила, так кажуть: це ошибка. Думають, хтось балується. Лавка продуктова до нас раз в місяць приїжджає, та що з того? Їсти ж кажний день хочеться. І пошту носять раз в місяць, разом із пенсією. Ось нам яку свиню підсунули з цим передєлом граніци, – згинає руку в лікті й скручує дулю. – Можна, канєшно, до Успенки (село із сільрадою, до якого відносять шість населених пунктів, зокрема й Висілки. – "Країна"), це 6 кілометров, сходить, там є магазіни. Але ж не моїми ногами, – шамкає беззубим ротом.

Поліна Гонтарєва розповідає, що сільський цвинтар, на якому похована вся рідня, теж залишився при розподілі в Росії.

– Попробуй: тут умер, а там ховатимуть! Це ж стільки дітям справок збирать, що в труні, кромє покойника, більше нічого нема. Машину тут одну договорять, щоб до граніци довезла, в Росії – другу машину, щоб труну забрала. Не дай Бог вмерти, – зітхає.

Поліна Семенівна 32 роки як овдовіла. Дві її доньки живуть в Україні, одна – в Росії, якраз неподалік кордону.

– Ото спасіба дітям, шо провідують, перекидають трохи грошенят, бо що я за пенсію у 800 гривень куплю? Тонна угля 1300 гривень стоїть. А мені треба саме менше 3 тонни на зиму. Оце внучок Юра приїхав помагать.

Роздягнутий до пояса, з хрестиком на грудях хлопець спирається на паркан.

– Копає часничок, – хвалить його жінка і торкається обмазаної землею руки 22-річного онука. – Зве до себе, та чого я поїду? Він жениться, а бабушка: "Гав-гав", – сміються обоє.

– Я по-украински немножко понимаю, но бабушка со мной по-русски говорит, – каже Юрій. Він виїхав із батьками з Висілок сім років тому. – У нас там, конечно, цивилизация, интернет есть.

– А в нас нічого нема. Тіки депутати грамотні побилися, – перебиває його Поліна Семенівна. – На вас же мир дивиться! Ідіоти отакі. Ні стида, ні совісті.

Із фруктових дерев уздовж вулиці ніхто не зриває плодів. Стиглі шовковиці й абрикоси падають у траву. Світлана Суворова, 44 роки, із пакетами прямує до своїх воріт. Вона щой­но повернулася з райцентру, їздила за продуктами.

– 2 гривни туда, 2 – обратно, потерянное время – а все равно выгоднее, чем идти за границу в магазин 10 минут. Там все дороже, – сідає на колись фарбовану в голубе дерев'яну лавку.

Каже, буханка хліба, куплена в нас, коштує 3 гривні 70 копійок, а в Росії на наші гроші – на 60 копійок дорожче.

– Это россиянам выгодно деньги получать там, а скупаться здесь. Я туда в магазин иду токо тогда, когда здесь не успею. Вообще-то к такой жизни мы привыкли. Это вначале много недоразумений было. Дом одной пенсионерки граница разделила пополам. Коммунальные услуги пришлось платить и в рублях, и в гривнях. Но потом его забрали в Россию. На той стороне у деда и бабки граница перед калиткой прошла, через огороды в дом пробирались. Много неудобств было, когда граница с восьми утра до восьми вечера работала. Вечером мне нужно было бежать с российского огорода – у меня дочка там живет и хозяйство. Свиней выращиваем за границей, – сміється. – Сдаем тоже в России. Но вот уже два года, как пункт пропуска работает круглосуточно, и эта проблема отпала.

Світлана Суворова ніде не працює.

– А куда я пойду? Работала в торговле

15 лет, а теперь у нас магазинов нет. В райцентре можно было бы устроиться, но нет смысла. Вечером не на чем будет домой добираться. А у меня здесь мама больная. В России с украинским гражданством никто не возьмет. Наша девочка одна там работала, то половину зарплаты отдавала на налог за иностранную рабочую силу. Есть у нас дедушка – живет в Украине, а прописан у сына в России. Он всю жизнь проработал на заводе в Таганроге, там стаж, там – пенсия. А жена его здесь осталась прописана. Так они пенсию разную получали.

У мужа выше, понятное дело.

Світлана розповідає про вчительку Людмилу Стецюру, яка отримала направлення на роботу в школу ще молодим спеціалістом. Їй виділили будинок, який вона з часом викупила. 1991-го Людмила прийняла російське громадянство. ­Через це втратила прописку у Висілках. А в Росії без неї не приймають на роботу. Тому вчительці довелося прописуватися у знайомих на російському боці.

У Висілках дві вулиці – Пригранична та Колгоспна. Сусідам за кордоном дісталося 17 вулиць. ­Пригранична – біля кордону, до Колгоспної треба йти хвилин 7–10 – вона відрізана від Висілок. Тут людніше. У дворі батько із сином-підлітком ремонтують мотоцикл, в іншому перегукуються мати з донькою. Вулицею бігає хлопчик, якому трохи більше року, з пиріжком у руці. Його щойно пригостив сусід.

– Богданчик, от голодающий ребе­нок! – вродлива й мініатюрна мати, 23-річна Марія Мокроус, намагається покликати сина до себе.

Побігти за ним не може, бо тримає на руках місячну доньку Дашу. Та спить. З двору визирає її чоловік Олексій. Він – росіянин, Марія – українка.

– Я гулять бегала в Россию, – каже вона. – В Выселках две улицы и ку-ку, а там – бары, дискотеки, кино. Женихи все там, здесь ребят моего возраста нету. Алешу там встретила, дружили, дружили и додружились, – дзвінко сміється, показуючи на дітей.

Молодята розписалися в Росії. Дітей народжували в Україні й записали їх українцями. Живуть поки що у Висілках, бо малюків допомагають доглядати мати Марії, Любов Рязанова, і молодша сестра Катерина. Як діти підростуть, збираються перебратися до Росії. Олексій і зараз працює там – встановлює супутникові антени. Має старий будинок.

– Знаю, что проблем будет много, – розповідає Марія. – Но что делать? Без них ничего не бывает. Вот школу я закончила в России – туда ближе ходить.

Украинского языка не знаю. Пришло время поступать. А берут токо на платное, на бюджет – нет. Потому что экзамен нужно сдавать на мове. В России учиться тоже на платном, потому что паспорт украинский.

Сплячу онучку забирає Любов Юріївна, мати Марії. Каже, за молодшу доньку не переживає: старша вийшла заміж, і ця вийде.

17-річна Катерина розповідає, що бігає з паспортом у Росію на вечірні променади.

– Там людей много, есть с кем пообщаться. Когда паспорта не было, три свидетельства о рождении пришлось сменить. Одно потеряла, два ­износились до дыр.

Через хату у дворі походжає повногруда дівчина в коротенькі сукенці.

– Я не местная, в гости приехала. Эй,

Сережа, выходи!

З'являється худий 29-річний Сергій Павлов, з татуюванням на лівому плечі. Він – єдиний у селі, хто запрошує у двір. Під ноги кидаються кілька собак. Ще пару рвуться на ланцюгах, але

Сергій притримує їх.

– Кто сказал, что здесь жить плохо?

Нормально. Проблем никаких не вижу. Мы с товарищем – он россиянин – второй год быков разводим, – проводить до невеликого нечищеного загону у дворі.

Там лежать телятка. Сергій минає їх і виходить на город. Городини на ньому нема, натомість – чималий загін, огороджений латами. Там у кутку збилися кілька молодих бичків. Один – із темною плямкою на світлій морді – поза огорожею жує сіно. За городом комбайни жнивують на українських полях.

За ними видніється лісо­смуга, а далі – поле російське. У нивах перегукуються перепілки.

– Мясо в Украине вроде в цене, – чухає спину Сергій. – Говядина ­дороже свинины. То, что граница рядом, – хорошо даже. Никто не рыпнется воровать – себе дороже, тут такая охрана. В Россию часто хожу, там друзья, паспорт у меня в порядке. Чего переживать? Пьяных, правда, погранцы не пускают, заставляют протрезветь. Но я не пью, так что мне все нрави­ться, – смачно позіхає.

Теля з жовтими бирками у ­вухах бряжчить відром, зрештою перекидає його. Починає хлебтати воду з калюжі.

Сергій чухає його між ріжками.

– Ой, ничего, что я на русском говорю? Я-то в школу украинскую ходил, но думаю на русском, он ближе. Мне все равно, на каком языке человек говорит, лишь бы зла не творил. Вот там, в Киеве, людям нечем заняться, и делят языки. Мне думать об этом некогда, работы полно. Тех депутатов бы сюда – пусть покосят, да гной повычищают. Живо бы прошла дурь в головах.

×