Більшість моїх містифікацій створені за радянського часу, коли не мав змоги публікувати свої твори. Тому друкував їх під виглядом різних перекладів на українську. Потім ця потреба дурити відійшла сама собою. Тепер можу публікувати будь-що, до містифікацій вдаюся рідко. Більше до містики.
Чуюся винним перед Валерієм Шевчуком, який друкував мої містифікації в своїх антологіях. Щиро переконував його, що це справді я знайшов ті вірші в старих текстах. Дмитро Павличко досі зі мною не розмовляє. А більше людей і не постраждали.
"Союз українок", коли розіграв їх із "Житієм гаремним", протестував проти публікації. Мені їх не шкода. Бо вони вже не зміняться ніколи, якщо далі існуватимуть, звичайно. Бо у Франції немає союзу француженок, а в Бельгії – союзу бельгійок. Я з цього теж кепкував. Вони на мене в суд подали за те, що в різних газетах написав новину "Союз Українок" закупив синьо-жовті бікіні, розшиті хрестиком, на Івана Купала". Мотивували тим, що чекають з Америки гранту і якщо там прочитають, куди вони тратять гроші, нічого не дадуть. На суд приволокли 80-літню бабцю, яка вела в них групу вишивальниць. Питають, як вона ставиться до того. Відповіла, що їй дуже сумно таке прочитати. "А ви знаєте, що таке бікіні?" – питає суддя. "Та я не знала, мені пані голова "Союзу Українок" пояснила, що це такі майточки на шнурочках". Тоді вже суддя не втрималася зі сміху. Але ми програли суд і мусили заплатити штраф.
У суд на мене подавали близько 30 разів. Не виграв жодного. Єдине – зменшували суму. 100 тисяч купонів морального відшкодування вимагали, наприклад, а отримували 2 тисячі.
Я не страждав від цього, бо писав під псевдонімом – Юзьо Обсерватор. Усі знали, але жоден адвокат не міг довести, що псевдонім належить мені. Представник редакції боронився тим, що це, буцім, псевдо колективне – розказував їм, що не знає, хто в той момент саме відповідав за цю рубрику.
Але одного разу я проколовся і під своїм іменем надрукував статтю про літературознавця Степана Пінчука. Покепкував із першого номера його журналу "Літературно-науковий вісник". Третина наповнення була його авторства. Кавалки з дисертації пана Пінчука… Я порахував: якщо друкуватиме так по 10 сторінок, це буде років на п'ять. Він виграв проти мене суд. Це було дивовижно! Я в 1970-х писав цілу купу фейлетонів, стібався з різних графоманів. Скаржилися на мене в ЦК партії, ще кудись. Але ніхто не додумався в суд подавати. А за Кучми таке було. Я програв суд і мусив заплатити 750 гривень – 400 з чимось доларів. Але мені вдалося підкупити судового виконавця – там така жіночка сиділа. Я з нею домовився, і по 20 гривень раз на місяць давав. Так тривало, доки гроші не перетворилися на копійки. Зрештою редакція ті виплати взяла на себе.
Раз побачив магазин "Лонія". Подумав:"Лонія – лоно, певно, секс-шоп". Заходжу. А це продуктовий магазин. Ну, постібався з цього в якомусь своєму творі. А потім дізнався, що Лонія – це, бачте, абревіатура з імен власника, його жінки, сина. У суді фігурувала моральна шкода за те, що син називався Олегом, а я його Остапом назвав: "Тепер із нього глузують у школі, називають Остапом, він погано вчиться й не спить". І вони виграли суд.
Сам я ні на кого в суд не подавав. Правда, підкуповував, коли судився з колишньою тещею. Хабарі давав винятково для того, щоб затягувати процес. Він тривав роками, доки теща померла.
Після того як настукали на мене в прокуратуру за вірш "Убий підараса" (в січні 2012-го цей твір обурив комуніста Леоніда Грача. – "Країна"), два тижні були зварйовані – дзвонили за коментарями безліч видань. Прокуратура львівська відіслала текст до університету на експертизу. Там написали, що це, очевидно, постмодерний твір, в якому є підтексти, тож вони не можуть зробити висновку, чи є заклики до вбивства. Потім ще нібито мали передати в донецький якийсь інститут. Але мене більше ніхто не рухав.
Маю такі асоціації з літературними персонажами: Богословська – госпожа Ґріцацуєва, Олена Бондаренко – Еллочка Людоїдка, Литвин – Шельменко-денщик, Ющенко – пан Халявський, Азаров – Мина Мазайло, Янукович – Голохвастов, Богатирьова – Проня Прокопівна, Ганна Герман – солодка Даруся. А на героїню роману Панаса Мирного "Повія" у мене ціла черга претенденток.
ВИННИЧУК ТЕПЕР
"Львівських обсервацій" уже не пишу. Пишу в ТСН і в "Український тиждень". Тепер "Пост-поступ" продається по всій Україні, і там уже нема як використовувати львівську говірку й галицький стьоб. Тепер це просто огляд сатиричний. З говіркою було працювати цікавіше.
Гарна батярська говірка звучить у фільмі "В темряві" Аґнєшки Голланд – це про Львів, про євреїв, які переховувалися в каналізаціях. Там поляки між собою розмовляють чистою батярською говіркою. На жаль, цей фільм не дуже правдивий. Бачимо клятих українців-бандитів, які ганяють по Львову, переслідуючи євреїв. Якась є змова поляків із німцями – усе спихати на українців.
Недавно дивився фільм 2006 року "Останній поїзд" – про те, як відправляють євреїв на поїзді в концтабір. Поїзд зупиняється й мусить пропускати потяги, що рухаються на фронт. Тут євреї дивляться – ідуть якісь озброєні люди: "О! Це українці. Це такі звірі, що страшне діло". Ті українці напиваються, вночі стріляють по поїзду, бігають по вагонах, гупають по дахах ногами, щоб євреї не могли заснути. Аж доки не з'являється добрий німець, який застрілює одного з українців, щоб не знущалися над бідними євреями. Це – страшне перебільшення. Я з цим намагаюся боротися, хоч проти таких речей повинна протестувати держава.
У Польщі видали книжку про злочини УПА на Волині. На обкладинці – діти, прив'язані колючим дротом до стовпа. Написано, що це – польські діти, яких повбивали упівці. Потім сама польська преса вияснила, що ця фотографія походить із підручника криміналістики 1920-х. І це – циганські, а не польські діти, яких повбивала збожеволіла мати. А те, що виглядає як колючий дріт, – загин на фотографії від того, що вона була пожмакана. Але книжка й далі продається з цією фотографією на обкладинці.
Недавно книжка вийшла – як українські націоналісти видали німцям 28 професорів на розстріл. У голову не вкладається цей маразм. На той час у Львові були понад дві тисячі професорів і викладачів вищих навчальних закладів. Чому "видали" саме цих – бо вони були у списку польського соціалістичного уряду. Сталін же намагався створити нову соціалістичну Польщу. От тих 28 німці й розстріляли як представників соціалістичного уряду – вони самі прекрасно всіх знали. Постійно натрапляю на таке безглуздя. Не стверджую, що українці святі та божі. Але принаймні не робили того, що поляки, – коли спалили синагогу з євреями у Єдвабному.
Однак не думаю, що цими речами повинна займатися література. Вона має інші засоби. Якщо вносити якісь публіцистичні нотки в художній твір – це завжди на ньому погано позначається. Маємо приклади так званого роману Ліни Костенко "Записки українського самашедшого" – вийшла публіцистика. У Юрія Щербака "Час смертохристів" – теж публіцистика.
Не знаю, чи правильно мене називати русофобом. Я люблю всіх, але народи люблю тільки на їхній історичній батьківщині. Коли люди починають диктувати свої умови в чужій країні – вважаю їх за окупантів. Маю друзів-росіян, які до України ставляться добре. Я виступаю проти влади-банди і тих, кого вона з собою привела. От ці особи мене виводять із рівноваги, і про них я пишу. А простих людей я не рухаю.
І я не є песиміст. Завжди був оптимістом, свято вірив у розвал Союзу. Так само тепер вірю, що розвалиться оця постсовєтська конструкція, яку вигадали ригоанали і комуняки.
1 
1
Комментарии
3