1. Дід Соломон
Мій дід Соломон був православним священиком. Мав дуже міцну класичну освіту. Закінчив Тбіліську духовну семінарію. Знав пречудово грузинську й російську літератури. Умів вести службу і грузинською мовою, і старослов'янською церковною. Жили ми в місті Зугдіді, в Західній Грузії. Після радянізації країни розвалили церкву, де він служив. Дід уцілілі з неї речі, вівтар, ікони забрав додому і в одній кімнаті влаштував молільню, де проводив усі обряди й служби. До нього вночі приїздили високі партійні чини, щоб охрестити дітей. Всі мої ровесники хрещені моїм дідусем.
Він мав дуже гарну бібліотеку, Біблію знав напам'ять. 1956 року, після ХХ з'їзду КПРС, де розвінчали культ особи Сталіна, нас у школах змусили купити портрети нового першого секретаря. Я приніс додому собаче рило Хрущова. Поклав його поряд з іконою. Зайшов дідусь: "Ти що, цього безбожника поставив поруч із Христом?" Викинув картку, був страшенно обурений і злий.
Могила діда в дворі батьківського дому. Моя тітка в 19 років упала з дерева інжиру, зламала хребет. 17 місяців лежала, попросила поховати її під ялинкою, яку посадила в дворі. Дідусь потім освятив це місце. 1950-го помер мій старший 4-річний брат, його поклали поряд. Дідуся і прабабу теж. Коли загинув мій маленький перший син і його поховали там. У мене вдома п'ять могил.
2,3. Сини
Маю двох синів – 37-річного Рауля й 36-річного Тимура. Перший син Гура 1973-го загинув кількарічним в автомобільній катастрофі, коли ми їхали з України в Грузію.
Сини працюють журналістами. Мають власні квартири в Києві. Неодружені. Шкода, бо ми з жінкою хочемо онуків.
4. Грузія
До Києва приїхав із Тбіліського університету за обміном студентів – вивчати українську мову.
Залишатись в Україні не планував. І досі не планую. Це все відбувається з волі Божої. В Грузії не змогли жити через сина Гуру, бо все там про нього нагадувало. Були серйозні наміри повернутися на батьківщину, коли сини закінчували університет. Але почалася громадянська війна, звідти тікали біженці.
Торік старший син купив квартиру в Тбілісі. У Зугдіді намагаємося відродити дідівське подвір'я. Тут мені бракує спілкування рідною мовою. Атмосфери. Повітря. Пейзажу. Преси. Книжок. Хоч щодня години 3 розмовляю з родичами по скайпу. Є три телевізори, і по кожному йдуть грузинські програми.
5. Кафе "Донецьк" у Києві
Коли приїхав у Київ, першими друзями були однокурсники, з яких потім вийшли поети й письменники – Василь Моруга, Світлана Йовенко, Валерій Марченко, Микола Вінграновський, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Євген Гуцало. Спілкувався з поетами, які не визнавали соцреалізму й були аполітичні. Місцем збору цих людей було кафе "Донецьк" навпроти пам'ятника Леніну на розі Хрещатика й бульвару Шевченка. Про нас швидко пронюхали сексоти й приходили підслуховувати.
Коли мої вірші були надруковані у ФРН в українському націоналістичному виданні, мене покликали до ректора університету. Заходжу. У кутку сидить якийсь дядько. "Як ваші справи?" – "Добре". – "Це ви віддавали вірші у друк аж у ФРН? Якщо так, з університетом можете попрощатися".
Вірші лежали в редакції "Літературної України", а там стажувався письменник із Чехословаччини. Він їх забрав і видав під рубрикою "Київ проти Москви". Мене лишили в спокої.
6. Микола Бажан
Ми дружили, наскільки це було можливо з людиною, старшою на 45 років. Нас познайомив Іван Драч. Вперше Бажана я побачив у Грузії 1965-го, під час декади грузинської літератури. Микола Платонович читав уривки з "Витязя в тигровій шкурі" в своєму перекладі.
Він мав сентимент до Грузії. Запропонував мені першу роботу – узяв до себе в "Українську радянську енциклопедію". Дали розділ "Шевченко і Грузія". Енциклопедія не вийшла, бо Бажану не дозволили її видати. Я пішов звідти. Після 15 років здалося, що це – суха робота, захотілося більшої свободи.
Коли мене покликали в армію, Бажан написав листа, що без мене в "Енциклопедії" все розвалиться. На другий рік знову мене прикрив. Тоді військові пишуть: якщо ви вже така незамінна людина, більше академіка Бажана турбувати не будемо. Так і пронесло.
Бажан – депутат Верховної Ради, член ЦК, академік – написав листа до Ради міністрів. І мені дали двокімнатну квартиру. Я навіть прописки не мав.
7. Пес Манюня
Під час помаранчевої революції ми його витягнули з того світу. Пес жив у дворі нашої багатоповерхівки, ми підгодовували його весь час. Раз увечері змок на дощі, а вранці вдарив мороз. Рано я йду на роботу, бачу – пес лежить, хропе, очі вирячені. З дружиною віднесли його у ветклініку через дорогу. Там виявили двостороннє запалення легень. Взяли Манюню під крапельницю, провели інтенсивну терапію, навіть нігтики пообстригали. Промили шлунок, прочистили вушка, зуби. Лікування обійшлося нам у 2,5 тисячі гривень. Куди ти його вже відпустиш? Коли мене направили послом у Ригу, він жив у посольській резиденції шикарно, його всі співробітники любили. У нього навіть є дипломатичний паспорт, там написано "Манюня".
8. Грузинське вино
Люблю винятково грузинські вина. Найбільше – червоні. Ящиками зберігаю. Пляшок 150 маємо на дачі.
У квартирі на стіні два півметрових турячих роги висять. В один понад літр вміщається. П'ють із них тільки чоловіки за ритуальним столом. Говорять декілька тостів, а потім вино наливають у ріг і одним махом випивають, не відриваючи від рота. Випари потрапляють у ніс – це вдаряє в голову швидше, ніж те, що пішло в шлунок. Якщо зупинитися – буде соромно. Поставити ріг не можна, доки не вип'єш. Я проходив це випробування кілька разів.
1 
1
Комментарии