Единственное, что хотел бы сделать, – это помириться с соседом
55-річний Володимир Фомічев із Первомайська на Харківщині наприкінці листопада подав оголошення в місцеву газету. Пропонував пережити в бункері кінець світу. За 5 тис. грн обіцяв триразове харчування з 21 грудня по 4 січня. Зайти в бункер планували ввечері 20го.
Телефоную Фомічеву по обіді 20 грудня.
– Никакого бункера у меня нет, это все журналисты раздули, – говорить він. – Разузнали, что я в аренду бывшую колхозную контору взял, под которой ядерное убежище на 300 метров, и попросились сфотографировать. Говорят: можно, мы напишем, что вы здесь конец света хотите встречать. Я посмеялся – ну, пишите. У меня в конторе сторож с собаками, он вас и близко не подпустит. Ладно, приходите на рынок четвертого микрорайона.
Ринок знаходжу за металевим профілем Леніна на п'ятиповерхівці. Його видно з будьякої точки Первомайська. На вулиці – 16°C, нікого немає. Володимир Іванович приходить, як обіцяв, за 15 хв.
– В контору не пойду, до нее 5 километров по снегу, а машины у меня нет. Продал, чтобы больше пешком ходить. Мне 55, а я до сих пор чувствую себя молодым, никакая болезнь не цепляется.
Фомічев у пуховику з капюшоном, який защібнув так, що видно лише очі. Ховаємося в куток пофарбованої в рожеве бетонної зупинки.
– Колхозную контору я взял в аренду восемь лет назад. Держу там комбикорма, кур развожу, я – частный предприниматель. Разрешил журналистам сфотографировать, а потом задумался: а вдруг? Янукович ведь не зря у себя бункеры строит. Мне и жене начали сны сниться, как все рушится, люди в пропасти падают. Сел и проанализировал проблему, обзвонил детей. У меня сын и дочка с внуками, у жены от первого брака две дочери. Всем сказал, чтобы обязательно приехали к нам 19–20 декабря. Пару сотен кур прикупил, чтобы хватило еды. Дал объявление в местную газету, что приглашаю всех желающих пережить конец света в бункере за 5 тысяч гривен. Я не нажиться хотел, а честно посчитал, во сколько обойдется содержание одного человека. Написал, чтобы справки от врача обязательно брали. Мне оно надо, чтобы конец света пережили больные люди, которые потом остальных чемто заразят. Или психически неуравновешенные, которые в закрытом пространстве паниковать начнут.
Поруч крутиться білий дворняжка, якого Фомічев підібрав щеням і виростив. Пес живе в під'їзді його будинку.
– После объявления стали звонить все, кому не лень. Даже из налоговой и пожарной. В основном, смеялись. Компания молодых парней попросилась в бункере отметить конец света, выпить, погулять. Отказал им, а сейчас думаю – пускай бы шли, праздновали. Гдето за неделю до 21го вдруг понял, что меня развели. Потому что я ждал загодя шквальных ветров, снегопадов небывалых, а ничего не было. Решил вернуться к делам, которые хотел бы сделать в жизни. Сказал жене, какая она замечательная, поблагодарил, что поддерживала меня. Когда говорил, что будем там прятаться, помогала корма для курочек заготавливать. А когда сказал, что раздумал, она согласилась помочь эти корма распродать. Потом позвонил детям и предложил: если вдруг не получается, то могут приехать не 20 декабря, а когда получится.
Моя жизнь вобщемто счастливая, и я бы ничего не хотел менять. Если конец света, то хотел бы, чтобы он застал меня дома с женой. Или когда выхожу на улицу покормить собачек и котов, которых подобрал с мусорок маленькими. Пусть как жизнь ровненько шла, так бы и кончилась.
Чоловік, який прийшов на зупинку ловити попутку, прислухається до розмови. Розказує, як у Дніпропетровську в 1970х сприйняли за кінець світу шквальний дощ, були жертви. Захопившись, пропускає дві машини. Біжить за ними, махаючи руками. Потім повертається.
– Единственное, что хотел бы сделать, – это помириться с соседом, вместе с которым орендуем территорию конторы, – продовжує Фомічев. – Пару месяцев назад повздорили и до сих пор както не получалось помириться.
Я не уверен, что конец света будет судилищем и что ангелы будут гоняться за каждым человеком и заставлять признаваться в грехах. Вряд ли Богу такое надо. Думаю, это бы был тотальный конец человеческой расы. Наверное, земля разверзлась бы, все дома упали бы туда. Люди не успели бы даже испугаться. А те, кто в бункерах засел, – ну, помучились бы немного, но конец бы у всех был один.
Володимир Фомічев іде до центру міста, де живе.
– Лично у меня в жизни было два конца света. Первый – когда заказал партию мебели в Польше. По дороге водители заснули, фура перевернулась, мебель вся поламалась, автомобиль – тоже. Чтобы рассчитаться, пришлось продать все, что было, – два дома, машину, обстановку, посуду. С женой остались без крыши над головой. Пришлось начинать с нуля. Второй конец случился, когда конкуренты сожгли мое производство. Считаю, что конец света для Украины наступит, если Янукович пойдет на второй срок.
Прощаючись на перехресті, знімає рукавицю. Згадує, що тиснути руку жінці не заведено, й ховає.
– И всетаки в ночь на 22е спать не будем. Мало ли. Лучше быть начеку.
текст: Надія ШТУПУН, фото: УНІАН
Володимир Фомічев із міста Первомайськ на Харківщині годує птицю в приміщенні колишньої колгоспної контори. Кінець світу він планував пережити із сім'єю в бомбосховищі під будівлею, яку за часів СРСР спорудили на випадок ядерної війни. Купив дві сотні курей, щоб було чим харчуватися
У нашій країні Армагеддон ще років 20 тому настав
21 грудня о 9.01 іду в бік стихійного ринку на столичній вулиці Воровського. В насунутій на очі чорній плетеній шапочці, з рюкзаком за плечима 51річний Андрій Курков походжає між розкладеними на столах тушками кролів, курей, качок, гусок. Починається сніг.
– В Англії зараз плюс 5 і дощить, а в нас гарний має бути кінець світу, – каже письменник. – У Британії особливого галасу навколо кінця світу немає. Це у США й Росії владі вигідно, щоб люди були забобонні. В Америці ціла індустрія фільмів про апокаліпсис. Бо найбільше відчувають, що заслужили на кінець світу.
Шукає на лотках пастернак. Продавці кажуть, що пастернаку нема.
– Отак, а я люблю його порізати на палочки – і в духовку. Страшенно смачно виходить.
Ідемо до кав'ярні "Ярославна".
– Колись вона називалась "пиріжкова", люблю в ній снідати. Коли жив на Нивках, добирався сюди годину. Зараз 5 хвилин пішки від дому.
Заклад оформлений в старокиївському стилі. Посеред залу за столиком єдина відвідувачка гортає газету. Курков замовляє пиріжок із печінкою й чорний чай. Копирсається в кишенях, не вистачає 10 копійок. Домовляється занести іншим разом.
Сідає за столик, не розстібаючи куртки.
– У нашій країні Армагеддон ще років 20 тому настав. Зараз його, напевно, найбільше відчувають пасажири потягів Hyundai, що застряли посеред засніженого степу. Але було б приємніше, якби відбулися позачергові президентські вибори і переміг той, кого любить народ. Тоді вже хай би настав кінець світу. Всі б прийняли це з відчуттям виконаного обов'язку.
Каже, що має в задумах роман. Але не вважає, що він вартий того, щоб зупиняти кінець світу.
– Тим більше, для книжок кінець світу вже настав. Зараз тільки мережа книгарень "Є" і ще декілька маленьких, розкиданих по всій Україні книжкових крамниць, платять видавництвам за продані книжки. Всі інші – ні. Видавці починають друкувати книжки тільки під ярмарок, що відбувається у Львові раз на рік. Випускають наклад, який зможуть реалізувати за ті дні. Весь прогрес науковий, соціальний, політичний веде до кінця світу. Розумна частина людства розуміє, що ми заслуговуємо на це давно. Нерозумна чекає – бо знає, що винна в усіх гріхах. Але радіє, що разом із нею загинуть вороги й сусіди.
Кладе надкушений пиріжок на тарілку.
– Піддаватися загальній метушні – означає, що ти склав руки і чекаєш, коли на тебе наступить великий чобіт і розчавить. Для мене вперше кінець світу настав у 19 років у Криму на горі Сокіл. Займався спортивним скелелазінням без страховки, потрапив на "карниз". Це коли вгору вже неможливо лізти, а ззаду – прірва. Ти повільно сповзаєш вниз, намагаєшся учепитися за те, за що в принципі неможливо вхопитися. Це тривало якісь півхвилини. У тілі був страх, а в голові порожньо. Мене врятував товариш – підповз і дав руку.
На мобільному годинник показує 9.53. Курков каже, що йому треба на пошту перевірити абонентську скриньку. Його діти чекають на посилку з Різдвяними подарунками з Англії.
– Ще маю заїхати з дружиною в американське посольство, – розповідає дорогою. – На благодійній вечері виграли в лотереї індичку. Ніколи до цього не вигравав. Не знаю, правда, чи зможемо забрати. Туди вхід тільки громадянам США. На території посольства працює крамниця – для співробітників привозять продукти прямо зі Штатів. Американці панічно бояться в інших країнах їсти чуже. Їм здається, що їх хочуть отруїти.
На годиннику 10.09.
– Кінець світу не настав, можна купити хліба й молока, – каже Курков.
Прощаємось біля дверей французької булочної "Буланжері".
текст: Іван СТОЛЯРЧУК, фото: Ольга КАМЄНЄВА
"Піддаватися загальній метушні – означає, що ти склав руки і чекаєш, коли на тебе наступить великий чобіт і розчавить", – каже письменник Андрій Курков
Це ж покушеніє на охоронця порядку, ви шо!
Об 11.12, у четвер, 20 грудня, до контрольнопропускного пункту на вул. Банковій, 11, біля Адміністрації президента, рухаються десятеро молодих людей з громадської ініціативи "Чорний Комітет". Двоє з них у бруднозелених радянських протигазах зразка 1980х. Процесію очолює 23річний Богдан Тицький. Несе дві пляшки безалкогольного яблучнополуничного шампанського із зображенням крокодила в панамці та написом Kidibul. Активісти мають намір відсвяткувати кінець правління Віктора Януковича, що може спричинити ймовірний кінець світу. На вулиці мінус 14. У всіх червоні руки.
Богдану перепиняє дорогу опасистий заступник начальника Печерської міліції 45річний Володимир Соцький, у сірій каракулевій шапці.
– Так, дозвіл у вас на проведення акції є? Добре. Прошу у ваш вольєр, – показує відгороджену чорними металевими підпорами зону перед Адміністрацією.
Богдан ставить на землю шампанське.
– Так це ж дитяче! – розчаровано вигукує полковник міліції. – Дітям тільки дитяче й пити!
Тицький виголошує в камери журналістів:
– Останні події, що відбуваються в Україні, зокрема новий уряд, який вступив у свої повноваження, і новий спікер та керівництво парламенту, і так само бажання Януковича створити Митний союз – ці всі факти нас переконали в тому, що кінець світу дійсно таки настане. Тож закликаю вас відсвяткувати кінець цієї нікчемної влади!
Відкриває шампанське, пробка вилітає з пляшки і зачіпає рукав бушлата на полковникові міліції 48річному Миколі Шелеху, який з цікавістю спостерігає за процесом.
– Це ж покушеніє на охоронця порядку, ви шо! – підходить він ближче. – І ви теж пийте, – заохочує хлопців у протигазах. – Через трубочку, як слоники.
Міліціонери пригубити шампанське за кінець нинішньої влади не наважуються:
– Нє. Дякую, у мене горло болить. Нам не можна, – Соцький сопе.
Ще з десяток міліціонерів підпирають стіни комітетів Верховної ради, що через дорогу від Адміністрації президента. Здивовані перехожі озираються на сабантуй.
– Яныку завтра кердык! – радісно гукає до них репортер російського інформагентства "Новий регіон" 58річний Сергій Рульов. – Молодые люди пришли поздравить Украину, что завтра наступит гаплык Виктору Федоровичу, президенту Украины.
Підбігає до Соцького і Шелеха, хапає їх під руки й позує на фотокамеру. Ті усміхаються в об'єктиви.
– Тільки так, – випручується з обіймів репортера Володимир Соцький. – За кожне фото з нами – по десятці. Покемонам на Майдані платите по 50, у нас іще низькі тарифи.
– То можна ще поспорить, хто
з нас покемон: ті, що на Майдані,
чи ми, – самокритично зауважує Шелех.
– Вірите чуткам про апокаліпсис? – запитую в правоохоронців.
– Ні! – басує Володимир Соцький. – Кінця світу не буде. Не хвилюйтеся.
текст: Валерія РАДЗІЄВСЬКА, фото: Наталя ЧУБЕНКО
Боїться сам померти. Хоче зі всіма
У п'ятницю, 21 грудня, два десятки парафіян зібралися о 8.00 в православній церкві Святого Георгія Побідоносця неподалік трамвайної зупинки в районі Привокзальна у Львові. Чекають на сповідь.
При вході сидить жінка – продає церковну літературу. Ліворуч – черга.
– Раніше не ходила сповідатися перед Різдвяними святами. Тільки перед Пасхою, – каже сива жінка в окулярах. – Вирішила, піду очищу душу. Правда, не сильно в ті балачки про кінець світу вірю. Думаю, дватри дні буде сонячне затемнення, потім розвидніється.
– А мені страшно, – зізнається жінка з черги. – Ще мій тато покійний, земля йому пухом, казав, що в одному селі в Городоцькому районі за його молоду жив ясновидящий Гаврило. До нього йшли, як корова чия пропала, чи дочку заміж не брали. Казав, що робити, і воно миналося. То він пророкував, що настануть такі часи, коли дівчата в штани вберуться, а хлопці коси будуть заплітати. Тоді, казав, кінець світу прийде.
Чоловік у шкірянці прикладає вказівний палець до губ – показує, аби мовчали.
– Мій чоловік недавно після інфаркту в лікарні лежав. У палаті був дядько за 80, колишній кагебіст, – шепоче та, що в окулярах. – Не мав нікого. Марив кінцем світу. Чекав, коли 21 грудня настане. Боїться сам померти. Хоче з усіма. Ото старий розчарується, як нині ніц не буде. Прийдеться самому перед Богом встати.
64-річний отець Павло Кочкодан об 11.00 відчиняє двері православної церкви Пресвятої Богородиці.
– Я цього тижня вихідний. Думаю, зайду до церкви, привітаюся з працівниками. Балачки про календар майя, парад планет – то всьо видумка. Парад був на Красной площаді, а планети як можуть встати у ряд? Це все сектантські теорії. У Святому Письмі йдеться про другий прихід Христа. Дата не вказана. Ніхто її не знає, навіть ангели. Щось холодно в церкві. Ходи чаю гарячого поп'ємо, – запрошує у кафе "Академічне" на проспекті Шевченка.
Біля церковних дзвонів метушаться робітники.
– Бачиш, через кінець світу ремонт не скасували.
У кафе замовляє чорний чай і сирник.
– Зараз маю зайти в касу – заплатити за комунальні послуги. Плату теж ніхто не скасував.
текст: Юлія ЛІПІЧ
По кошке смотрела – она вела себя адекватно. Я успокоилась
– Не разувайтесь, я вам бахилы дам. Это с запасов. Я их много накупила. Если бы нужно было гдето в подвал прятаться, там же надо гигиену соблюдать, – 53річна тернополянка Ольга Дрьоміна запрошує в свою однокімнатку на масиві Дружба.
Ми знайомі, бо спілкувалися про можливий кінець світу напередодні. Ольга Геннадіївна, сторож місцевої школи, місяць до нього готувалася. Уві сні на 12 листопада побачила урвище з трупами. Вважала, що це – передвісник природних катаклізмів, що мають початися ввечері 21 грудня. На останню зарплату, близько 1,5 тис. грн, накупила по 20 штук консервів, мівіни, пакетиків супу швидкого приготування, бинтів та інших необхідних речей. В електродуховці висушила на сухарі шість буханок хліба.
Зустрічаємося по обіді 22 грудня. В тісному коридорі малосімейки одягаю на чоботи сині бахіли. Господиня бере куртку, заходить у кімнату й кладе її на диван.
– Садитесь на диван, вам там будет удобно, – вказує на місце біля куртки.
Господиня в сіруватому светрі з блискавкою та капюшоном і штанях у таких же тонах. Русяве волосся до плечей акуратно розчесане. На губах ледь помітно поблискує помада тілесного кольору. На ногах – капці. Всідається на табуретку навпроти мене, кладе руки на коліна й трішки нахиляється вперед.
– Неправильно протрактували сон? – запитую.
– Протрактовала правильно. Катаклизмы были, причем в наших районах. Передавали по радио: світло пообривало, люді позамерзали. Это ж все катастрофа. Слава Богу, не случилось ничего такого, что б могло быть, – жінка родом зі Свердловської області Росії. Переїхала в Тернопіль 23 роки тому до чоловіка. Говорить російською, часом переходячи на українську. Тоді виходить подібно, до висловлювань прем'єрміністра Миколи Азарова.
– Вчера чувствовала себя плохо. Зранку думала: чтото должно случиться – какаято темнота. Подзвонила Івану Степановичу (Іван Круп'як – відомий у Тернополі астролог. – "Країна"). Он сказав, што боятися нема чого. Когда будет ровно 21.21, надо загадать три желания, и они обязательно сбудутся.
Господиня говорить неголосно, але впевнено. Жестикулює руками.
– Я себе настенных часов не купила. А на руке минут нет, – показує на зап'ясті наручний годинник із білим циферблатом без поділу на хвилини. – Ребрышки вчера в духовке делала, потом дочка пришла. Я клацнула на телефон, смотрю – 21.33. Загадала, но как бы запізно.
– Що загадували?
– Ну это нельзя рассказывать, а то не сбудется, – усміхається, потираючи руки. – Ну могу сказать приблизительно из каких сфер. Загадала, чтобы в материальной сфере сбылось, – обводить руками квартиру, в якій непоганий ремонт і нові меблі. – Ну и в плане друзей.
Ольга Геннадіївна обертається до вікна і далі говорить, спрямовуючи погляд туди.
– Чтобы был человек, вот как вы – просто пришел, посидел, послушал. Да чтоб было с кем в церкву сходить.
Знову обертається на табуретці до мене.
– К соседям же не пойдешь. Напротив – там семья. У них свои дети, свои заботы. Отут, – показує за стіну, – маладьож, квартиранты. Дальше – пьяница. Знакомые есть, но они все тоже с семьями. Не скажу ж я им – давайте я к вам. Если б не кошка, я б не знаю, что делала со скуки.
Сіра кішка, яка сиділа на дивані, коли зайшов у квартиру, кудись поділася.
Ольга Геннадіївна трьома невеликими кроками переходить з одного кінця кімнатки в інший. Заглядає за диван.
– Где ты спряталась? А от ты где, – відсуває штору і бере в руки сіру короткошерсту кішку з жовтим ремінцем на шиї.
У неї великі перелякані очі. Однак на руках у господині сидить спокійно.
– Я вчера по кошке смотрела – она вела себя адекватно. Я успокоилась, поняла, что ничего серьезного не будет. Лягла спать. Если б была неадекватная, то я б ее в сумочку, и кудато б тікали. Так, моя ляля? – притискає кішку до щоки.
Ольга Геннадіївна дивиться на годинник.
– В шесть часов должна выходить на работу.
До виходу більше години. Господиня вмикає старий "Електрон". По СТБ транслюють танцювальне шоу.
– Ты Вангу знаешь? Можно я на "ты"? Передачу про нее видела и читала много. Она перед смертью сказала, што в 2014м будет велыкый катаклизм в России. В 2016м планету займут китайцы. В 2018м Земля будет гореть, а в 2023 году планета вообще уйдет.
Відмовляюся від запропонованого чаю, одягаю куртку. В коридорі знімаю бахіли. Коли виходжу за поріг, Ольга Геннадіївна відкриває холодильник – інакше б не відкрила, бо я заважав. Дістає з середньої полиці дві великі вафельні цукерки, тримає по одній у кожній руці.
– Через порог нельзя.
– Це теж із запасів? – ступаю крок уперед.
– Да нет, это то, что на каждый день.
текст і фото: Андрій ЯНОВИЧ
5 
1
Комментарии
21