вторник, 05 июня 2012 11:52

Холодноярці торік спалили машину й будинок голови районної держадміністрації

Межу Чигиринського району Черкащини видно здалеку – насипано курган, на якому стоїть козацька сторожова вежа. За кілька кілометрів поворот праворуч. На дорожньому знаку вказано напрям – "Медведівка". ­Поряд села Мельники й Головківка. Тут центр Холодного Яру. Так називається лісовий масив площею 9 тис. га, порізаний глибокими ярами.

У центрі Медведівки стоїть 150­літній собор. Стіни давно не білені, на даху – рештки риштовання.

– Церква належить Московському патріархату, – каже директор місцевого музею 50­річний Богдан Легоняк. – Нинішній піп про неї мало дбає. ­Раніше Медведівка була містечком. Мала п'ять церков, костьол і синагогу. Зараз усього цього немає.

З Медведівки почалася Коліївщина. Тут народився Максим Залізняк. За півтора століття після нього, в сусідніх Мельниках, – отаман Василь Чучупака. У 1919–1920 роках він очолював Холодноярську республіку, що боролася проти червоних.

Хати в Медведівці туляться до високих круч. Будівлі переважно 1950–1960 років. У декого в подвір'ї замість льоху – широка нора, вирита в горі.

– У цих людей дух непокори в крові, – говорить Богдан Васильович. – Владу тут ніколи не любили, бо завжди знали, що в разі чого можна втекти в ліс. Днями дільничний запросив місцевого пияка Павла, щоб той написав кляузу на ресторан "Дикий хутір". ­Павло, байдуже, що під газом, – кров заграла, повідривав усі дроти в міліції. На околицях сіл повно курганів. Це не мирних жителів ховали. Я сам родом із Прикарпаття. Жінка медведівська. Для місцевих я досі не свій.

Жителі сусідніх сіл попридумували одне одному прізвиська. У Медведівці був великий ярмарок, місцевих дражнять бублешниками. Мельники – набагато бідніші. Гірші ґрунти. Мельничан називають лушпайниками, бо у лушпайках риються. Жителів Головківки дражнять паліями. Вони й справді такі. Не сподобався котрийсь голова колгоспу – одразу палять йому хату.

Призначили головою районної адміністрації "регіонала" Володимира Калашникова з Харкова. Чоловік страждав на комплексне сумасбродство. ­Писав вірші на честь губернатора ­Тулуба. Збудував собі хату прямо на Богдановій горі. Спочатку йому спалили машину, а потім – будинок. Після цього начальство його забрало.

Під'їжджаємо до будинку, обкладеного білою цеглою. За невисоким дерев'яним парканом бігає великий собака породи московська сторожова.

– Вікторе, виходь! – гукає Легоняк.

З'являється середніх літ чоловік у светрі й спортивних штанях. На голеній голові – оселедець, у лівому вусі – велика срібна сережка.

– Вогнедар, – протягує руку.

Третина хати – хлів. Лежать мішки з картоплею й цибулею. Одразу за порогом на столі – шкіряне сідло. Біля плити порається жінка, років 50.

– Діти на навчанні. Син у школі, донька в університеті. Живу, як бачите, небагато, – каже господар. – Тут узагалі люди бідують. Молоді шукають роботу в Черкасах. Я заробляю на туристах. У суботу­неділю їду конем верхи до монастиря чи до дуба. Туристам це подобається. Сигналять із машин. А декого з місцевих жаба душить. ­Кажуть, що я несправжній ­козак.

Над дерев'яним ліжком висить муляж шаблі. Білі двері тріснули. ­Шпара замащена глиною. Посеред кімнати – стіл. На ньому – ноутбук, застелений прозорою тканиною. ­Вогнедар – язичник. Вірить у старих слов'янських богів.

– Сучасна християнська віра – руйнівна, догматична. Я не сприймаю постулату "Я раб твій". Нічиїм рабом не хочу бути. Наші боги ніякого страху не насаджують.

На кухні падають і гримлять каструлі. Вогнедар не реагує.

– Місцеві люди змаліли. Патріоти переймаються побутовими проблемами. Мельники – комуністичне село. На виборах завжди комуністів підтримують. УПА тут діяла до 1962 року. А попитай про це в місцевих селян – нічого не знають. Минулого року приїздив пошуковий клуб "Космополіс" із Москви. У них апаратура вказує пустоти під землею на глибині 15 метрів. Карти Холодного Яру такі, яких ні в кого в Україні немає. Ставили в лісі намети й тихцем копали. ­Просили мене допомогти побачити тутешні скарби. Я кажу: "Ви приїхали грабувати мій народ і хочете, щоб я вам допоміг?" Їм повезло, що нічого не знайшли. Узагалі, археологів не люб­лю. Копають­копають, а в музеях нічого нема. Одні черепки виставлені. Усе давно в приватних колекціях.

За кілька хат живе 76­-річна Надія ­Зубенко. Порядкує в дворі. Просить не заходити, доки не зачинить у хліві собаку.

– Це такий собачка, що відразу за штанину хапає, – пояснює Легоняк.

Вікна будинку пластикові. У дворі – пасіка. Сідаємо за 2 метри від неї.

Надія Григорівна приїхала в Мельники 1958­го. До цього жила на Донбасі. Одягнена у вовняний светр, на ногах – колоші.

– Закінчила Луганський педінститут за спеціальністю "українська мова". Як розподіляли, одразу вхопилася за Чигиринський район. Тут же пуп України. Рік проучителювала. Якось мене догнала жінка, що з медведівського базару йшла. Каже: "Ти мені подобаєшся, хочу тебе в невістки". Її син саме з армії прийшов. Юра мені теж одразу сподобався. Гарний, чуб хвилястий. Живемо з ним більше 50 років. Маємо двох синів – один у Черкасах, інший в Англії.

Уперше про повстанців почула вже тут. Усі казали: отаман Чучупака – бандит. А мій свекор Денис Гнатович заперечував: "Він був ніякий не бандит, а вчитель. Культурний чоловік". Свекор очолював у Медведівці чоботарську артіль, печатку мав. Дуже любив співати. Бувало вийдуть із сусідами на степок, вип'ють по чарочці й співають увесь вечір. Потім ще по чарочці й до півночі. Улюблена пісня така була: "Все було, все минуло, лиха доля у гості прийшла. Боронив я свою Україну, її села й великі міста". У ті часи за цю пісню можна було без голови лишиться, але його Бог милував. Раніше тут жив дід Васюра. Так він до смерті в колгосп не вступав. А зараз у селі деградація страшенна. Чоловіки робити не хочуть, тільки весь вечір у карти ріжуть.

Їдемо у центр Мельників. Дорогою ­бачимо зачинений ресторан.

– Це відставний генерал Павлович збудував. Узяв за жінку місцеву молодуху, – розповідає Богдан Васильович. – Цієї жінки перший чоловік у тюрмі сидів. Павлович – доб­рий, ресторан на неї переписав. А як той чоловік із тюрми вийшов, жінка генерала покинула й повернулася до нього. Ресторан віддавати не захотіла. Тепер судяться, а ресторан бур'янами заростає.

Ліворуч під горою за високим бетонним парканом видно свинарник.

– Оце тут було обійстя Чучупаків. Стояло кілька хат. За комуністів збудували свинарник. Ану зупиніться, – просить Легоняк.

Стукаємо у вікно старого цегляного будинку. Виходить високий сивий ­чоловік у шльопанцях – 78­річний Микола Чучупака.

– Отаман Василь доводився моєму батькові троюріднім братом. ­Батька братів Чучупаків я вже не застав, а матір пам'ятаю, – усміхається. Видно два золотих зуби. – Така сухенька жіночка була. П'ятьох синів поховала. Усіх комуністи за Україну вбили. Кілька років тому знайшли її могилу. На могилі – абрикоса. А на тій абрикосі – п'ять скелетних гілляк.

Запрошує до хати. У веранді стоять довгі лави, накриті грубим рядном.

– До незалежності в селі було 55 комуністів. Я працював головою колгоспу, був секретарем райкому, аж доки 2006­го не прочитав "Холодний Яр". Тоді кажу комуністам: "Тепер, хлопці, нам з вами не по дорозі". На 9 травня сказали нести червоний прапор, я відмовився. Як будуть вибори, то ні за них, ні за "регіоналів" голосувати не буду. Не треба нам дружби з Росією. Чули, як Путін заявив: мовляв, війну Росія виграла б і без України. От кацапура!

Встає, спираючись на ціпок.

– Народ тут непокірний, бунтівний. 1985 року в Медведівці до людей вийшов колишній дезертир. Він із 1945­го переховувався на горищі в сестри. ­Владі здався, лише коли сестра вмерла. Йому нічого не було. Не судили навіть.

В'їжджаємо в село Буда, в якому живуть екопоселенці. Босий чоловік копає фундамент у себе на городі.

– Побачите, в кого город заріс бур'янами – то і є екопоселенці, – пояснює він, називається Олексієм. – Та обережно ходіть. Вчора в одного собаки піна з рота пішла, скажений.

У центрі села стоїть ресторан "­Дикий хутір". За кількасот метрів – тисячолітній дуб. За столиком сидить жінка. Бере за прохід до дуба по 2 грн. Поряд зводять церкву. Питаємо будівельників, коли закінчать.

– А мы не знаем, – відповідають. – Нам сказали делать крышу, мы и делаем.

Кілька глиняних хат стилізовані під старі. Замість мурованої доріжки – закопані в землю пеньки. Городів нема, тільки невеликі чотирикутники, обгороджені колодами. Усередині – жмути прілої соломи. Нею накривають землю, щоб не росли бур'яни.

Обходимо кілька будинків. Господарів ніде нема. На вулиці зустрічаємо трьох жінок. Наймолодша, 24­річна Оксана, приїхала з Одеси. Там познайомилася з чоловіком, який згодом покликав її сюди.

– Будинки тут стали дуже дорогі. ­Перші екопоселенці вісім років тому купували їх по тисячі гривень, а зараз найдешевший 10 тисяч доларів коштує. Тут екологія гарна. У сусідніх Мельниках житло дешевше, – розказує вона.

51­річна Тетяна одягнута в спідницю до п'ят.

– Тут усі люди з вищою освітою. У всіх автомобілі. Я мала в Черкасах ­бізнес – магазин­салон у самому центрі, на бульварі Шевченка. Зараз здаю в оренду. З того й живу. У Буді в екопоселенців народилися семеро дітей. Маємо всі умови – гарячу й холодну воду, світло, ванну й туалет. У лікарню не їдемо, приймаємо роди на місці. Діти не ходять до школи: Там лише вигляд роблять, що вчать. Як дуже хочуть, то пускаємо раз на місяць чи раз на тиждень. Вчаться екстерном, зацікавляться чимось – розповідаємо. До церкви не ходимо. Ми тут ближче до Бога, а від релігії далі, – сміється.

– Почалося все з книжки Володимира Мегре "Звенящие кедры России", – розповідає чорноволоса 42­річна Елла. Раніше викладала в одній із черкаських музичних шкіл. – Вирішили будь­що в село їхати. У Черкасах як упала зранку в колію – робота, дім, дорога з дому до роботи – так і вертишся. А тут прокинулася й думаю: піти в ліс на лижах покататися чи з гірки на санках з'їхати? Мобільного телефону не маю й не хочу. А головне – жити не страшно. Мій менший син у 4 роки пішов до лісу й приніс цілий кошик грибів. А серед них – жодного отруйного. Тримаємо кіз. Свиней, корів не хочемо заводити. Це – брудні тварини.

Окрім екопоселенців, у Буді залишилися 12 місцевих жителів. Хата 63­річної Зінаїди Брусник розташована навпроти ресторану. Вздовж яру росте виноград, на арматурі, по якій плететься, прилаштована стара шпаківня. Далі акуратно складені дрова, поряд накрита купа брикету.

Зінаїда Семенівна сидить біля хати за столом. У картатому піджаку, поверх нього фартух, перешитий із плаття. На голові жовта хустка, з­під неї виглядає біла. На краю стола стоять пляшки з­під "Холодного Яру". Дві порожні, в третій на дні залишки домашнього вина.

– Корінних мешканців тут осталося чотири сім'ї. А то – приїжджі. Сосну, всілякі кедри­медри садять. На чорта воно, як тобі ось вкругову ліс. Ну, посадіть малинку для дітей. Вчать мене: "Зразу, бабо, зернинку треба подержати в роті, а тоді тикати в землю". То в мене на мої 40 соток і рот зціпиться.

Місцеві екопоселенців до себе в хати не пускають.

– Вони нас теж не пускають. Я носила молоко, як там дитина маленька була. Мені інтересно було подивитися. Але в хату не запросили. Кажуть, що сплять на подушках із сіном, діл застелений травою. Дома рожають і знімають на камеру. А не дай Бог яка кровотеча, то поки до Черкас доїдуть, хана буде. Вони всі якісь неблагополучні, хоч і не вредні.

Кличе собаку Рижика. Розгортає йому цукерку. Той нюхає і відходить.

– Не їсть, звісно, це не котлета. У мене був раніше Патрон, такий послушний собака. А цей більше любить у ресторан бігати.

У великому залі ресторану "Дикий хутір" стоїть стара козацька гармата.

– Хоч бери та й від "регіоналів" відстрілюйся, – сміється власник закладу Олег Островський, 41 рік.

Два роки місцева влада погрожує закрити ресторан. Островський щороку організовує свято вшанування героїв Холодного Яру. Востаннє 10 тисяч людей прийшли подивитися на відтворення бою між повстанцями й червоними 30 квітня. Сюди приїздили Василь Шкляр, Віктор Ющенко, Олег Тягнибок.

– Голова райради Ганна Сугира заявила, що ми влаштовуємо тут танці на кістках. Бо на Івана Купала люди стрибають через вогонь, а за 150 метрів стоїть братська могила селян, яких німці розстріляли 1943­го. Ще п'ять років тому вона тут сама через багаття стрибала, доки не попала у владу. Тепер перестала зі мною вітатися. Каже, що не подобаються їй наші підписи на туалеті – "до дуба" й "до вітру".

Єдина дорога від ресторану веде на гору. Островський споруджує там ­Холодноярську Січ і козацький замок у стилі XVI – XVII сторіч.

– Зводжу церкву, яка буде належати до Київського патріархату. А селян заставляють ходить за 20 кілометрів у московський монастир. 23 червня приїздить патріарх Філарет, буде її освячувати.

Сейчас вы читаете новость «Холодноярці торік спалили машину й будинок голови районної держадміністрації». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

35

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Голосов: 550
Голосование Куда планируете поехать после всех карантинов
  • К морю. В теплые края
  • В туристические города Европы
  • Буду путешествовать по Украине
  • Навещу родителей / родственников
  • Буду работать. На поездки нет денег
  • Мне карантин не мешал путешествовать
Просмотреть