15 років тому я зненавидів гречку. 1993-го батькові затримували зарплату на заводі. Потім людей скликали на збори і сказали, аби завтра кожен забрав свою гречку - по мішку за місяць роботи. Завод недалеко від дому, свої шість мішків тато приніс на плечах.

Пам'ятаю одну з неділь наприкінці місяця. У нас сімейний обід. Сидимо з батьками за столом, застеленим старою клейонкою. Мама наливає в миски густий гречаний суп. Він без м'яса, з двома картоплинами, які вона знайшла на вулиці. Заправлений засмажкою із половини цибулини на польському смердючому смальці. Запах перебивається ароматним бульйонним кубиком "Маггі". Його мама вкрала в магазині.

На друге - пісна гречка, помащена другою половиною цибулі. Замість чаю п'ємо воду з цукром. До неї - шматок домашнього хліба, який мені був схожий на Колобока з казки.

- А завтра як? - спитав я й одразу прикусив язика.

- То не гріх, - буркнула мама. - То державне.

Через рік тато звільнився. Пішов торгувати на лоток за 3 грн на день. Вдома з'явився магазинний хліб, заварна ячмінна кава "курзиме" замість води з цукром.

Тиждень тому теща передала поїздом зі Львова сумку з гречкою. Вона думає, без неї нема що їсти. В сусідньому селі чоловік вирощує гречку й продає сусідам за півціни. Дружина запекла телятини, натушила капусти з грибами. Купили пляшку вина і київський торт. Наш стіл застелений скатертиною з білого льону.

А в четвер я піду до сповіді. І, мабуть, попрошу вибачення за маму і той крадений кубик до супу.

×