12 липня на сходах біля Українського дому сидять молодь та студенти. Партійних прапорів не видно, лише національні синьо-жовті. Територія огороджена парканами, на яких висять написи "Вхід заборонено у зв'язку з ремонтом". На цей момент (тобто, 12 липня) голодують 10 людей. Депутати припинили голодування минулої п'ятниці, 6 липня. Міліція забороняє ставити намети на сходах, тому хлопці й дівчата сидять на карематах під парасольками.
Ліворуч, за двома огородженими мотузкою з червоними прапорцями столами, дві жінки готують чай і бутерброди. Киянка 52-річна Людмила Олексій ріже твердий сир і розкладає на хліб. Вона працює менеджером із реклами. Узяла відпустку, щоб оформити документи на виїзд у гості до дочки, яка живе в Канаді. 49-річна Наталя Руснак у вишиванці наливає в пластикові стакани окріп. Вона – директор Вишнопільської школи Тальнівського району на Черкащині.
Починається дощ. Мітингувальники згортають жовті й сині каремати, натягують три клейонки над сходами. У чотирьох кутках під кожною клейонкою стають чоловіки у камуфляжній формі з нашивками "УПА" та "Охорона". Підіймають кути навісу палицями, щоб люди могли стояти на повен зріст. Охоронці роздають сині поліетиленові плащі.
– Швидко ховай хліб, доки не змок, – Людмила на кухні збирає в пакет нарізані шматки. – Хлопці вже голодні, а вечері ніхто не приніс. Будемо бутербродами годувати.
До кухні підходить повний чорнявий чоловік із п'ятьма великими коробками піци. Передає їх Людмилі. Вона нарізує піцу на порції. Шматки кладе на білі серветки й роздає хлопцям, які цілодобово охороняють мітингувальників від міліції. Чорнявий чоловік стоїть біля Людмили.
– Я хотів запитати, що вам ще треба, – каже. – Наша фірма вам уже передала твердий сир, масло, булки. Давайте я запишу ваш телефон, щоб завтра зідзвонитися й привезти, що треба.
Людмила, не підводячи голови, диктує свій номер. П'ять піц розходяться за 20 хв. Після них приносять картопляне пюре. Людмила розкладає його на пластикові тарілки й дає ложки з нержавійки.
Близько 23.00 усі мітингувальники нагодовані. Людмила сідає на пластиковий стілець біля кухні, зітхає. Наталя прибирає зі столу, розкладає продукти в ящики з написами "Огірки", "Помідори", "Хліб", "Чай, цукор".
– Наталю, з'їжте шматочок піци, бо в мене вдома миша в холодильнику повісилася, – каже Людмила. – Я вже тиждень з ранку до ночі, а інколи й цілодобово, тут стою. Тому купляти продукти нема коли.
На сцені співає Марія Бурмака. Людмила підхоплюється зі стільця.
– Піду кілька пісень послухаю, – біжить сходами донизу. – Вчора Ніна Матвієнко виступала, Богдан Бенюк. Я його добре знаю, ми з одного села. Він у моєї мами в школі вчився. Скільки його пам'ятаю, був повненький і завжди на сцену рвався.
23.30. Людмила з Наталею біжать до метро. Кухню залишають на хлопця в камуфляжній формі. Обіцяють наступного дня приїхати раніше.
Жінки забули зняти бейджики з іменами й написом "кухня". Пасажири роздивляються їх. Їдуть до станції "Осокорки", йдуть на просп. Бажана. На годиннику 00.15. Сонна вахтерка відчиняє двері. Приглядається, кого Людмила веде додому.
– Усі сусіди знають, що я на мітинг до Українського дому ходжу й щоночі до себе людей приводжу. Одна сусідка сміється з того. Стала, руки в боки: "Снова идете сидеть там? И что вы там высидели?" А я їй кажу: "Я закон про мови йду підтримувати. Файний закон, всі регіональні мови розвиває. Я хочу гуцульську поширювати. От буде у нас одна школа російська, одна – українська, а ще одна – гуцульська".
Людмила відмикає двері трикімнатної квартири. Помешкання після ремонту, підлога вкрита лінолеумом, меблі сучасні. У вітальні – великий плазмовий телевізор, біля вікна, завішаного портьєрами, на підлозі вазони – розлогий фікус і пальми.
– Минулого тижня приїхали студентики зі Львова. Ночували на сходах. Я п'ятьох до себе забрала, щоб помилися, відпочили. Дуже чемні діти, не ці з розчепіреними пальцями, – намагається загнути середній та підмізинний пальці й показати "козу". – Мій син у КІМО вчився, то я про "крутих" наслухалася. Якось він розказував про однокурсницю: "В выходные ездила в Париж, на показ коллекции от Гуччи. Купила себе сумочку за бешеные деньги. А теперь мне она не нравится". Ще з ним син Порошенка навчався. На диво скромний і чемний хлопець, без охорони в інститут ходив.
Людмила запрошує на кухню. Вона розділена барною стійкою. З одного боку рукомийник, шафи, холодильник і пральна машинка. З другого – стіл та "український куточок" із вишитими рушниками, сухими квітами, плетеними з кукурудзи сумочками для банок на Водохреще.
– Холодильник у мене пустий, – відкриває дверцята. – Хіба квашеними огірками можу пригостити. Є два пакетики чаю на трьох і трохи цукру. Пропоную залишити їх на ранок.
Іде стелити постіль. Наталя сідає на диван у вітальні. Вмикає телевізор. На каналі ТВі показують новини про мітингувальників.
– Пані Людмила, ви чули, що сьогодні одній дівчинці, яка голодує, стало зле? – гукає Наталя. – "Швидка" відмовилася надавати їй допомогу. А в цей час до її батьків прийшла міліція з обшуком. Координатору голодувальників, коли він на сцені про це розказував, теж погано стало. Він ледь не впав, бідолашний. То машину "швидкої" не пустили до сходинок. Бо міліція свої машини попідганяла й поставила навколо так, щоб ніхто ні заїхати, ні виїхати не міг.
Людмила угукає із сусідньої кімнати. Коридором проходять двоє котів. Один – сіамський, товстий. У нього є документи породистого кота, у яких він названий "Санні" – сонячний. Але Людмила називає його Шурік. Кішка Аліса менша, темно-сіра, пухнаста. Її господиня підібрала в січні у під'їзді, коли та здихала.
– Сусід Кестутіс Крушінас їхав додому й на заправці в сміттєвому баку побачив її. Казав, що вона кричала, як мала дитина. Перемерзла, уся задня частина не рухалася, лапки попримерзали й кровоточили. Він поклав її у під'їзді, бо дружина побоялася додому брати. Кицька от-от могла померти. Я її підібрала. Поклала на підстилку вдома і годувала з пляшечки. Ветеринар сказав, що їй кілька годин залишалося жити, якби в тепло не забрали.
Кіт підходить до півлітрової пластикової пляшки з кормом, у якій прорізана дірка. Стукає лапою по пляшці. Вона відкочується, і корм потроху висипається. Аліса застрибує на диван до Наталі й лащиться.
– Я жалію всіх, кому в цьому житті не пощастило, – говорить Наталя. – У мене в школі дівчинка вчилася. Торік у неї мама померла. А батько ще раніше до іншої пішов, нова сім'я у нього. Тому забирати першу дочку не захотів. Навіть офіційно відмову підписав. Її тітка на виховання взяла. Але щось у них не склалося, бо дівчинка кілька разів до мене тікала ночувати. У школі всіх дітей знаю, бачу – вона засмучена сидить. Покликала її до себе в кабінет. Питаю, що сталося. Каже, що тітка її не любить, б'є, і вона нізащо більше до неї не піде. Я не хотіла, аби дитина на вулиці ночувала, тому забрала до себе. А за кілька місяців ми оформили опікунство над нею. Живемо утрьох – чоловік, вона і я. Наш із чоловіком син виріс, вивчився і свою сім'ю має. Син чоловіка від першого шлюбу теж самостійний. А ми тепер із новою доцею бавимося. Вона, бідолашка, так нанервувалася за своє життя, що тільки перехвилюється, свідомість втрачає. Але розумничка, тестування добре здала, то нещодавно їздили в Канівський університет документи подавати. Має всі шанси пройти.
Людмила виносить чисті рушники й халати. Дає Наталі миску, щоб вона попрала білизну. Показує, де пральний порошок, де на балконі можна розвісити речі. Знімає зі стіни портрет дівчини в рамі, зроблений простим олівцем.
– Це моя донечка, – всміхається, притуляє картину обома руками до грудей. – Вона сама змальовувала. Дивилася на себе в дзеркало й малювала. Має вищу освіту дизайнера. Три роки тому познайомилася з канадцем, і він її так полюбив, що заміж до себе забрав. Я її всього навчила – і готувати, і прибирати. То його батьки часто дзвонять, дякують, що таку гарну їм невістку виховала. Ми часто по скайпу спілкуємося. Різниця у нас – 7 годин. Тому я приходжу вночі й дзвоню їй. Розказую, що біля Українського дому робиться.
Ще сина маю, – дістає із сумки гаманець, у якому носить його фото. – Він у Києві окремо живе, в міжнародній фірмі юрисконсультом працює. До мене на обід любить ходити. Але останнім часом я на майдані стою. То він дзвонить і сумним голосом питає: "Мамо, це що, так буде завжди?"
Наталя виходить із ванної розпарена, в халаті, з рушником на голові. Сідає на диван.
– Мене всі вчителі у школі підтримали, коли дізналися, що я на мітинг зібралася, – напівлягає на подушки на дивані. – Лише одна вчителька мене за це не любить. Торік подзвонила в райвно і сказала, що я ігнорую державні символи й не повісила в школі портрет президента Януковича. Мені за якийсь час телефонують із відділу освіти й питають, чого я президента ігнорую. Я кажу, що якби в мене той портрет був, то повісила б, а за свої кошти купувати не маю змоги. Сама думаю, що державні символи у нас – герб, прапор і гімн, а портрет президента ніколи таким не вважався. На першій же нараді начальник райвідділу освіти оголосив, щоб усі директори взяли в його кабінеті портрети президента. Я доки здавала свої звіти, прийшла за портретом останньою. І мені не дісталося. Думаю: добре. Бо в мене символіка в школі так гарно розвішана, що чіпляти ще щось просто місця не знайшлося б.
Наталя вибачається й іде в сусідню кімнату спати. Світло не вмикає, засинає одразу.
– Вона вже тиждень на мітингу, бувало, й ночувала на сходах, то нехай відпочине. Зараз у мене менше людей, бо їхати від Європейської площі далеко. А під час Майдану 2004 року, коли ближче до центру жила, вся підлога матрацами встелена була. Приходили всі митися, ночувати, речі прати. Ніхто нікого не питав, хто він і чого йде. Всі були свої. Нічого не пропало. Ми з дітьми тоді гроші на телевізор великий збирали. То я їх узяла й на революцію віднесла. Їжу купували за них, теплий одяг. Тому я не заробила, а ще й віддала гроші. А якось тато приїхав із Надвірної Івано-Франківської області. Відкриваю двері й дивуюся: а чого ви приїхали? Він мені каже: стан у країні такий, що під танки треба буде лягати, то замість дітей і внуків я під танки ляжу. Мене це так розчулило. Я навіть щоденник Майдану стала писати. Такий тоді дух був, віра, і все пропало, – хитає головою. – Я після того ні на які акції не хотіла ходити. А коли в 2010 році побачила, як мітингувальникам гроші роздають, так противно стало. Через це до Українського дому кілька днів приходила й у куточку сиділа, спостерігала. Тільки коли впевнилася, що тут не продажні люди зібралися, а такі, як і я, почала допомагати.
Близько другої ночі йде спати. За нею біжить кицька.
Прокидаємося о пів на десяту. Людмила на кухні запарює чорний чай із пакетиків. Наталя в ліжку, ймовірно, з температурою – у неї гарячий лоб. Людмила шукає градусник, але не може знайти. Через учорашній дощ Наталя застудилася.
– Залишайтеся вдома відлежуватися, – говорить Людмила. – Принесу фруктів, чогось поїсти. А я обіцяла сьогодні чергувати уночі.
Зачиняє двері й біжить на метро. Їй телефонують мітингувальники, питають, коли прийде.
– За півгодини буду, – відповідає. – У них ніч пройшла спокійно. І мобільні працюють. Бо перед наступами міліції біля Українського дому ходять люди в цивільному з якимись приладами, які виводять з ладу телефони. Мій теж під їхню дію потрапив раз. Але приїхала додому, вимкнула і ввімкнула, і він знову запрацював.
1 
1
Комментарии