Конголезець Етьєн Мавуба 15 років працює шахтарем у Донецьку
Думав, буду інженером у Конго. Там у нас теж є шахти, добувають кобальт і мідь. Та коли довчився, в Конго війна почалася. А коли скінчилася, тут уже сім'ю мав. Мої батьки бачили Сабріну тільки по Skype. Їх вважають забезпеченими: батько - будівельник, мама має маленький бізнес - продає овочі. У мене четверо братів і сестер.
Я, мабуть, перший український шахтар-легіонер. Працюю на шахті імені Михайла Івановича Калініна. Хто цей Михайло Іванович - не знаю. У шахті людей бракує, а тим, хто вгорі - по барабану. Зміна має тривати 6 годин, а працюємо зазвичай по 8. Я й прохідником був, і виконував обов'язки начальника ділянки, зараз - гірничий майстер і підземний диспетчер одночасно. У забої повітря немає, температура під 50 градусів. На хлопцях лише труси, хоча по техніці безпеки не можна працювати голим. Але техніку безпеки порушують усі. Так заведено.
Часто кажу: "Ми тут дурня клеїмо". Люди тормозок їдять - робочий час іде. Пояснюють: "Як платять - так і працюємо". У мене вісім чоловік підлеглих. Зазвичай пишу путівку й після роботи перевіряю людей. Недавно прийшов один п'яний у мою зміну. Хотів, щоб я йому просто так відмітив вихід, а я говорю: "Не вийде". Він на мене: "Мавпа чорномаза". Поліз у бійку. А наступного дня прийшов вибачатися. "Це не я - це горілка". Так усі кажуть - завжди горілка винна. Я відповів: "Гаразд, іди". Це - робоча ситуація. На роботі я вмію матюкатися. Якщо виведуть, можу послати. А спочатку дивувало, що в деяких людей в реченні матюків більше, ніж інших слів.
Працюю на шахті імені Михайла Івановича Калініна. Хто цей Михайло Іванович - не знаю
У нас на шахті всі за Януковича, тільки дві людини - за Юлю. Мені вона теж більше подобається. Але я не за Юлю, я - за хорошу Україну.
Відчув, що стаю своїм, коли в 1993 році покликали на весілля в Новогродівку (райцентр у Донецькій області. - "Країна"). Я був там єдиний іноземець. Один поліз до мене, а батьки молодого вступилися. Там я почув, що без бійки весілля не буває - досі з цього дивуюся. А на другий день батьки нареченого дали мені дві торби їжі й живу курку. Кажуть: ти ж у гуртожитку голодуєш. Я не знав, як її везти, поклав у сумку. Вона кудкудакала й уся електричка на мене дивилася. Коли добрався додому, курка померла. А торби ті ми їли удесятьох.
Я - католик, але головне свято в Донецьку - День шахтаря. Цього дня 1996-го я познайомився з дружиною. Зібралися тоді в палаці культури "Ювілейний" колеги з трьох шахт. Була закуска, горілка, дискотека. І Наташа - майбутня мама Сабріни - прийшла. Вона яскрава блондинка. Одружилися 2000 року, а після народження Сабріни вона, як тут кажуть, опустила крила. Захопилася сектою. Коли доця в неї ночує - не робить домашні завдання. Мене це засмучує дуже. У школах Конго дітей карають. А тут вони палять, пиво п'ють на перервах. Учитель зробив зауваження, а батько прийшов і насварив учителя.
Тут говорять: "Не п'єш? Або хворий, або падлюка". Якось запросили в гості. Пив нарівні, а потім кажу: "Мені досить". Стали примушувати: "Не поважаєш", до бійки дійшло. Я втік. А хто залишився, ті наступного дня не вийшли на роботу. Досі не можу зрозуміти, коли разом п'ють, обнімаються, а потім б'ються. Поталанило мені зі Свєтою - це моя нова дівчина. Вона - вчителька, не п'є, і я з нею навіть від пива відмовився. Таких п'яних жінок, як у Донецьку, не бачив ні в Конго, ні в Бельгії. Там я два роки жив до України.
2000-го, коли зарплату не платили, пішов із шахти. Їздив у Полтавську й Чернігівську області за овочами. Міняв їх на олію, а тут на ринку здавав. Приймали мене нормально - ночувати в хату запрошували, коли помічали, що сплю в машині. Але коли дізнавалися, що я з Донецька, ставлення мінялося. Вони думають, тут тільки мафія. Так само й у Києві, коли їздив вболівати за "Шахтар". Міліція підходила: "Ти з Донецька? О-о-о, ходім, ми тебе обшукаємо". Хоча пояснював, що я - простий робітник. Українці - націоналісти, а то не дуже добре, бо ми всі пішли від однієї людини.
Постійно ходжу на стадіон із 1996 року. Був один на усю трибуну темношкірий. Друзі-африканці питали: "Як ти не боїшся?" Звичайно, було таке, що до мене приставали. Раз порізали ножем, але вдалося втекти. Зараз на всі матчі їжджу з фан-клубом. Наш клуб спокійний - не б'ємося. Але виїзні ігри "Шахтаря" краще дивитися по телевізору з арахісом. На стадіон я теж з арахісом іду, а мужики - з горілкою. Наливають її в пластикову пляшку або баночку. Вип'ють - руками махають, лізуть із розмовами. А я люблю грою насолоджуватися. Коли "Шахтар" м'яч заб'є, я акуратно стрибаю тричі й знову сідаю на місце, нікому не заважаю.
У мене немає улюбленців, уболіваю за всю команду. Але воротар у "Шахтаря" слабкий, "Барселоні" 1:5 програли через нього. А Жадсон ледачий. Якщо втратить м'яч, зупиняється й усе - образився. У матчі проти "Севільї" на останній хвилині пропустили через нього. Якщо "Динамо" грає з командою з іншої країни, я завжди за "Динамо". А кияни після програшу "Шахтаря" на матчі "Динамо" - "Брага" розтягнули на трибуні плакат: "Дякуємо, "Барселона", за 5:1". Навіщо вони так? Живуть в одній країні й ображають.
Заробляю в шахті 5 тисяч гривен. 1,5 тисячі віддаю за оренду квартири, 350 гривень на місяць - за додаткові заняття дочки англійською. Мрію про власне житло. Всі друзі-африканці одружилися на жінках із квартирами, один я - по любові. Якби було де жити, зарплати вистачало б. Я вмію економити. Магазин "Усе по 55" - то мій магазин, ходжу туди й не соромлюся.
Багато іноземців не знаходять спільну мову з місцевими. А я їм кажу: у Конго є приказка "Якщо ти прийшов туди, де танцюють на лівій нозі, танцюй так само". Гордих ніде не люблять.
1 
1
Комментарии