Телевізор я викинув. Ну, як викинув – віддав плазму сусіду-телемайстру. З обмовкою: якщо полагодить – повертає, якщо ні – лишає на запчастини. Він у селі, звідки родом, має щось на зразок майстерні й підзаробляє ремонтами. Сусід за телевізор мовчить, ну і я не перепитую. Кілька років минуло, незручно й згадувати. Та й затишніше якось у хаті стало. Той, що був на кухні, мініатюрний, теж заглухарився – перестали платити за кабельну антену, тож відімкнули. Можна ставити чашку з кавою, аби не був так високо підвішений, або накомодних слоників, якби були.

Не можна сказати, що я зовсім не бачу телевізії, ні. В кафешках, барах, в офісах на рісепшені, буває, ковзаю оком. Усе те саме – збірні потап і сердючка в музично-розважальних завитках і такий же колективний депутат

чєрванєнка – в політичних. Про телесеріали мовчу. Вони піднуджували ще тоді, коли вдома блимав екран. Телевізор був, а в серіалах не було життя, яке тут і тепер перекипало довкола мене і яким жили й живуть мільйони співгромадян.

Ага, ще токшоу, звідки долинають голоси ведучих – ольго-­герасим'ючок обох статей, ще в 1990-х клонованих і помножених на безкінечність:

– Він їй зраджував? А потім він її з'їв? Розрив могилу – і з'їв?

Якось згадалося знічев'я, що на початку 2000-х на "плюсах" була передача "Остання барикада". Хай не в праймтаймі, хай по буднях, але. На загальнонаціональному каналі сидів письменник і культуртрегер Бриних у шкіряному піджачку і віщав, звертаючись до яйцеголових гостей студії:

– Якщо ми кажемо, що для культури важлива психоделічна мотивація художника, то варто було б запитати…

Прокачування інтелектуальних речовин крізь мозок втомлених таксистів тривало недовго. То був збій у матриці, як казав згодом Бриних, озираючись, ніби в мезозой. Таких збоїв було багато, в різних царинах, і всі вони залишилися спогадом. Щелепи споживацької доби, умовно названі ринком, а підназвані рейтингом, змололи всі ті збої та не вдавилися. Натомість залишився живий простір, так і не освоєний ні культурно, ні візуально. І віртуальний світ, змодельований якимось глобальним телеменеджером-продюсером.

Зустрівшись із сусідом, я чемно вітаюся. Коли дивлюсь йому у спину, мені чомусь уявляється велетенський екран. З нього сипляться жахи "теесенівських" новин, іскрометний квартальний гумор, і під ряхтіння блискіток невмирущі софочки-аллочки-філіпи живуть у вічному "Галубом аганькє". Сусідові я, звісно, ні про що не нагадую

×