Війна – це ще й руйнування міфів. Окрім усього іншого, а то й насамперед. Принаймні нинішнє українське протистояння кацапській навалі стало саме таким. Міфи стрясаються, як стіни під час бомбардування, беруться тріщинами й розвіюються на порох. Часом дивуючи не лише світ, а й самих українців.
Ну, з міфом про непереможність рускава салдата ще куди не йшло. В ньому можна було засумніватися й раніше. Повітря з надувного альоші виривалося здавна, а після Чечні почало посвистувати загрозливо. Альошу, правда, з початком другого тисячоліття трохи підлатали. І хоч понад третину оборонного бюджету пішло в тінь, на яхти і генеральські вілли, ракет великого діаметра наклепали достатньо. Тож колективний російський погляд заплив мілітаристською пихою з новою силою. "А с кєм там ваєвать в Українє?" – пам'ятаю зверхній скрив одного російського шоу-літератора в перші дні агресії на Донбасі 2014 року. "Више бандеравскіє знамьона, ага" – намагався блазнювати він же напередодні "спецоперації" 2022-го. Відповіді дала об'єктивна реальність. Military-колос виявився на глиняних ногах і в розтоптаних кирзачах. Якого цілком можна бити, що й роблять Збройні сили України. Думаю, літературно-пропагандистська лисина вже не поблискує на Донбасі чи деінде, навіть заради піару.
А чому ж сталися такі метаморфози з "непереможною" армією і "кращим у світі" солдатом? Бо чи не вперше там немає українців. Є окремі персонажі, але вже не масово, не за призовом. І це одна з головних причин просідання. Можна скільки завгодно розповідати анекдоти про тупих, пріжимістих хохлів, про запопадливих офіцериків, захланних прапорщиків і злодійкуватих каптьорщиків, про служак старшин-сержантів-єфрейторів. Але їх не стало – і лишилася нечорноземна жалюгідність, інтелектуально-психологічна супісь. "Ми – нація не войовнича, але вояцька" – писав свого часу Стус. І цю правду із зачудуванням і подивом відкривають і світ, і навіть самі українці. А кацапи хай і далі залишаються з міфом. У пастці міфу, а точніше, шаржу, який самі ж старанно плекають ось уже кілька століть. Так-так, тупий, опецькуватий, хитрий українець. Вічний зрадник, запроданець і боягуз. Поліцай із сивушною пляшкою, заткнутою качаном. Так-так. А ваші батальйонні групи винищують інопланетяни. Збивають літаки і палять танки, кількість яких уже зіставна з парком армії пристойної європейської країни. Хоча, мабуть, то все анімація, створена як не в Голлівуді, то в Пентагоні.
Насамкінець міф великої російської культури, а відтак – загадкової російської душі. Обрушення сіє велике єсть, а тому над ним стоїть чи не найгустіша пелена диму, пилу й нестерпного смороду. Суть цієї багатовікової облуди концентровано явлена у простенькій карикатурі, баченій у фейсбук-стрічці. Імперська птаха, замість орлиних голів прикрашена толстоєвськими профілями, зависає над розбомбленим українським містом. І дриґає кінцівками в балетних пуантах. Слєзінкі не видно, вона, мабуть, загубилася в письменницьких бородах. Точніше, її направду ніколи й не було. Як і всємірнай атзивчивасті, всєчєлавєчнасті, і цілої купи іншої обманної лабуди. Пил і темрява. З якої хіба стирчить гулагівська дротина.
1 
1
Комментарии