Ексклюзивы
пятница, 06 октября 2017 15:30
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

На лицьо

"Вибухівка" – перше, що приходить на думку при спогляданні столичних круч, з яких витикаються гнилі ікла "новобудов". "Вибухівка, а решту довершать бульдозери й час". Так, підозрюю, думають багато людей, не лише я. Толку з того, правда, небагато, навіть громадські протести нічого не змінюють. Бо знеособлені меткі хлопці з чесними очима нинішнього і всіх попередніх мерів, із рахунками в офшорах і дітьми в оксфордах, ще непорушніші, ніж їхні бетоново-скляні дітища-монстри посеред історичного середмістя.

Але мені зараз йдеться про інше. Про "застиглу музику Поплавського", як хтось із дотепників охрестив новочасне архітектурне середовище (і не тільки столичне), сказано багато. А ось про суміжний жанр – вуличну скульптуру, що вписується в те ж таки середовище вже навіть не музичкою, а звичайним коміксом, здебільшого мовчать. А дарма. Бо несмак продукується у геометричній прогресії і результат, як казав один знайомий, на лицьо – варто лишень розгледітись. Отож.

Монумент Незалежності, відомий у народі під псевдо "Галя на палі", бовваніє як символ кризи українського монументального мистецтва, доповнюючи ще не завалені радянські монументи Родінє-матєрі ("Кльопаная матір") та Дружби народів ("Хомут", або ж "Навіки раком"). А на їхні підніжжя накочує "нова хвиля" заскорузлого кітчу, гіршого, ніж попередній, бо ще невміліший, хоч і ще густіше побрижений бронзовими складками патріотизму. Не знаю, як кому, а мені пам'ятник Чорноволу біля Національного музею або монумент Пилипу Орлику на Липках нагадують зразки цвинтарної стилістики, до того ж із аматорської серії "пан сам склЕпав". І з тієї ж серії й рейтарсько-золотоворітський прикордонник, уже охрещений в народі "козаком на собаці", і чудо навпроти СБУ, де кишеньковий козак проштрикує списом такого ж дракона, вигарцьовуючи на карті України, і подільський Сагайдачний разом із полтавським Мазепою. Не уявляю, який конкурс і які публічні обговорення проходили ці творива. Але приблизно можу здогадатися, які гроші вбухуються в подібний забронзовілий несмак.

Звичайно, добре, що впали всі ці лєніни-косіори-менжинські. Добре, що постають пам'ятники новим забутим героям, гідним українцям, яких, під орудою зайд, відтерли в непам'ять українці негідні. Я, наприклад, хочу, щоб на українські вулиці прийшли в бронзі чи камені Юрко Тютюнник, холодноярські отамани, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Анатолій Лупиніс – та багато хто. Але, уявивши, що може виникнути в реалі, мрії мимохіть стримуєш. Як і рожеві забаганки про екранізацію кращих творів української літератури. Бо рівень нашого кінематографа – принаймні до недавнього часу – такий, що за що б не взялися, а виходить театралізована масовка в етнографічному музеї під відкритим небом.

То що, немає в Україні талановитих митців, немає "зірок", немає ідей? Думаю, є. Потрібен тільки відповідний клімат, суспільна атмосфера. Підтримка справді нових культурних трендів, створення середовища, в якому мають шанс з'являтися справжні генії – цитую лідера "Океану Ельзи" – а не культивування несмаку на офіційному, найвищому рівні. Але де ж йому взятися, клімату? – це я вже від себе додаю. Подивіться на наших владців, політиків. На їхні фізіономії і уявлення "о красівом". Все ж на лицьо. Еге?

Так що справа не в "зірках", а в самому небосхилі

Сейчас вы читаете новость «На лицьо». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода