Картоплиння

Вони все йдуть і йдуть, вишивані першовересневі школярі. Я наслухаюся. У вуличному просторі завжди нашорошую вуха, як локатори. Поготів, коли бачу когось у вишиванках. Раніше ще й радів. Тепер просто слухаю. Бо радіти не випадає, це я знаю наперед. Бо слова, які вилітають із тотальної більшості вишиваних грудей, з тією вишиваністю не поєднувані. Більше того, вони їй протилежні. І справа не у школярах, певна річ, а у прірві того ментального безсилля, в якому животіє українське суспільство і якого не закамуфлювати ні хрестиком, ні гладдю.

Мені здається, це так очевидно, що нема про що й сперечатися. Хіба гарячково шукати шляхів виходу зі сну чи, скорше, виповзання з моргу. Але ні, останнім часом навіть стало модно обстоювати іншу думку. У тих же соцмережах раз у раз хтось переконує, наскільки "ростемо ж ми, гей". Комусь офіціант відповів українською – і людина робить висновок, що це не кинута кістка, а показник нормальної мовної ситуації у столиці. Одна фейсбучна френдеса зі степового приморського міста доводила, що не все так прикро в нашому домі, бо в її танцкласі хтось заговорив українською. Те, що вже й села в нашому з нею земляцькому східняцькому краї заливає кацапокарканням, вона не помічає. Ну й багато інших прикладів, котрі тільки увиразнюють непродихність ситуації на четвертому десятку незалежності.

Утім, можливо, помиляюся. Зрештою, скільки українців – стільки думок. Це наша особливість. Якою теж заведено пишатися. Мовляв, тут вам не чухонсько-ординська одностайність, що відгонить колгоспом, казармою й табором суворого режиму. У нас демократизм і багатоваріантність, і якщо що… Хоча мені ця особливість, оте наше "своє мнєніє" нагадує карикатуру. Просто геніальну, на якій офіцер у мазепинці піднімає бійців в атаку. З шанців притому ніхто не поспішає виходити, натомість сиплять порадами. "Не взвод, а чота!" "Не в атаку, а до алярму!" "Не взвод, а взводе – не ігноруйте кличного відмінка!"

До речі, про взводи, чоти й батальйони. Велика частина їх, обпалених війною, пройшли Ходою ветеранів на День Незалежності. Їх вітали натовпи киян і гостей столиці. У мене від того дійства лишилося відчуття сили. Саме української потуги. Опущу за кадр суперечки зі знайомцем, котрі, знову ж таки, закручували довкола мовного вибору. Як сказав один літератор і колумніст, рідна мова для українців – це величезний тягар, незручна ноша, яку більшість із них воліла б десь по-тихому зіпхнути з пліч. Краще не скажеш.

Але, на те виглядає, українцям не дуже потрібна і влада. Бо, в іншому разі, маючи в собі таку потенційну потугу, не обмежувалися би святковим променадом. До наступного року нахваляючись у фейсбуку, що, мовляв, у разі чого – всі на Майдан. Ось тільки докопаємо картоплю. Хоча й тут можуть бути – і будуть – тисячі інших думок.

×