"Знов про письменника?" – можуть скривитися ймовірні читачі та й навіть колеги в редакції. Так, знову. Бо про кого ж мені в першу чергу писати? Та й знав я непогано того чоловіка. Ще від часів своєї з'яви в Києві, звідколи минуло трохи не чверть століття. Ось днями зібралися з двома приятелями та з'їздили до нього на могилу в село неподалік столиці. Пару років, як відійшов, мало ким помічений.

"Ну хто його знав або таких, як він?" – долинає потенційне читацьке ремствування. – І взагалі, кому вони потрібні, ці поети?" Теж правда. Нікому. Зараз взагалі майже ніхто нікому не потрібний. А з публічного простору витикаються хіба усміхнені владці, піклуючись про долю країни, яка, навіть попри їхні турботи, ще якимось дивом продовжує існувати. Інформаційно-культурні обшири також вщерть заселені видатними постатями: політики й бізнесмени, спортсмени й зірки шоубізу, злодії в законі й топові блогери. Ага, ще трапляються артменеджери й незчислимі куратори чогось і для чогось. Подієвість відповідна. "N. доповнила пікантний образ босоніжками на підборах і чорними колготками" – це епохальна новина, а зовсім не дискредитація реальності чи журналістського фаху. Та й таке.

Ще можуть сказати, от, мовляв, аби він мав Нобелівську премію, тоді інша річ, тоді можна про щось говорити. А так маргінал маргіналом. І це теж правда. Навіть Шевченківським лавреатом не був, бо на премію ніхто не висував, а самому суєтитися вважав нижчим власної гідності. Та ще й тексти дивні, сюрреалістичні, галюцинаторні – одним словом, незрозумілі. Найноваторськіші в усій українській поезії. Якось один народний артист, який читав вірші того поета в моїй програмі на Українському радіо, нарікав: "Кого то ти мені підсунув? Ну, так-кий брєд!" Держава за таких теж не клопочеться, звісно. Вона мало за кого з митців переймається, і вся її культурна політика – це корпоративчик із Потапом і "95-м кварталом". Хоча, хто знає, як би все могло скластися.

Ну, та Бог з нею, з нобелівкою. Можна просто видати книжку. Перекласти за кордоном. Зробити так, щоб удома до постаті й творчості привернулася суспільна увага. Хоча б душевне зацікавлення й гордість, якщо не розуміння. Це все або в мріях, або в майбутньому. Поки що ж ми просто постояли біля могили на сільському цвинтарі. Затеплили лампадку, вчиталися в поетові рядки на полірованій стелі. Він дивився з надгробка – чоластий, бакенбардний, уважний. У житті, пам'ятається, стрічався у шведці й розтоптаних босоніж­ках, схожий на пролетаря передпенсійного віку. Іноді з торбинкою в руці. Звичайний геній. Я його зумисне не називаю. Чому? Бо він не один такий в Україні. Легко можна нарахувати ще цілу низку імен, на вибір. Не відомих майже нікому.

×