пятница, 18 октября 2013 13:45
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Євро-2013

Анекдотів про сало й українців більше, ніж з'їденого сала. Так і з розмовами про Україну та ЄС. Враження таке, що ось завтра. Власне, дожити до кінця листопада – і… Навіть продавщиця на троєщинському ярмарку називає ціну жартома:

– 10 євро!

І, витерши руки об несвіжий фартух, золотозубо пояснює:

–?Ми ж у Європу йдемо. Ползьом на колінях!

Facebook теж перекипає в емоціях: "До побачення, Раша!" Ну, то в мене підібралися такі друзі, думаю іноді. Хоча, звісно, в європейській традиції Україна перебуває здавна, вагомо відчувши себе Європою останній раз в акурат під час Майдану. Ось і зараз так. Як свідчить не Facebook чи прапорці Євросоюзу на деяких столичних машинах, а суха статистика: більшість українців обирають Європейський, а не Митний союз. І нічого тут дивного немає: банальними вже стали порівняння вибору між, скажімо, Mercedes'ом і допотопним "Москвичем". Як звичними є московські причитання про "неомазепизм" і тамтешні ж отецькі окрики: "Буде боляче. Виживуть не всі… (що теж є правдою, але яке до того діло Росії?)" Сусідську одностайність зрозуміти можна, адже нова потенційна імперсько-православна симфонія без України скрегоче дисонансами краху.

Інша річ – одностайність українського політикуму, зокрема владного. У цьому найбільше диво, про яке ще вчора, здається, можна було лишень мріяти. Невже звернули увагу на настрої людей? Так в Україні владці на такі дрібниці аж надто ніколи не зважали. Тоді що ж сталося? Пояснюють це диво по-різному, але доволі однотипно. Мовляв, у впливових донецьких зросла гордість, і бігати за пивом для московських вони більше не хочуть. Наші урядовці бажають бути справжніми господарями і заради цього скрутять в'язи будь-кому. До того ж, кажуть, тут діє чиста метафізика. Як за помахом чарівної палички, на українських владців і політиків, навіть тих, що все життя були в полоні "ординських стереотипів", почав упливати ґрунт. Кисень, в якому іскряться рядки Шевченка й Стуса, міняться лики печерських святих, ще тих, непідвладних північному патріархату, почав упливати й священнодіяти.

Одностайність українського владного політикуму – найбільше диво, про яке ще вчора можна було лишень мріяти. Невже звернули увагу на настрої людей? Так в Україні владці на такі дрібниці аж надто ніколи не зважали. Тоді що ж сталося? У впливових донецьких зросла гордість, і бігати за пивом для московських вони більше не хочуть

Я сам про це іноді мріяв, дивлячись на складне нагромадження хмар над кручами й лаврськими дзвіницями. Думав і йшов вулицею, яка, згідно з відчайдушним рішенням Київради, набула свого часу ім'я Мазепи, але згодом знову перетворилася на Лаврську, залишивши за гетьманом куций відтинок. Навіть ніхто не грозився: "Буде боляче…" і "виживуть не всі…" Хоч ішлося лишень про пару табличок на будинках, як і, скажімо, про меморіальну дошку Юрієві Шевельову в Харкові, а зовсім не про цивілізаційний вибір, що, як нам кажуть, може започаткувати нову історичну епоху.

Тому хай говорять. Навіть ті, хто, промовляючи "Отче наш", і то може збрехати.

Політика – мистецтво можливого, зрозуміло. Як і те, що, власне, про Україну з Європою і Європу з Україною

нічого – на найвищому рівні – справді посутнього ще

сказано не було

Сейчас вы читаете новость «Євро-2013». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

18

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода