Кросівок на рейках

Потяг у столичному метро різко загальмував і пасажири розлетілися по вагону. Одна жінка впала мені на коліна. До станції Петрівка ще не доїхали.

– Ой Господи, что же происходит, – тримаючись за серце, підводиться жінка й сідає поруч.

Світло гасне. Двері між вагонами відчиняють. Люди в напівтемряві прямують до голови потяга. З першого вагона вже можна вийти на станцію. Тут людно й задушливо. Підходжу до натовпу на краю платформи. Зазираю і собі на рейки. Там – закривавлений чорний кросівок.

– Женщина лет сорока, кинулась сама, – каже чоловік. Це сталося на його очах.

– 40 лет – еще молодая, можна жить, – зітхають жінки.

Повітря важчає, аж підступає нудота, йду.

– Это сколько денег потеряет метро? – прицінюються продавщиці на виході. Там уже зупинилася "швидка".

Ще хвилин 40 чекаю в переході. Міліція вже вийшла зі ­станції, лікарі – теж. Тіло до "швидкої" не винесли. Кажуть, метро не працюватиме ще годину.

– Надо искать маршрутку, – роздратовано каже жінка іншій.

Згадую, як запитувала друга, що вперше повернувся з АТО:

– Ти вже вбивав людину?

– Ми стріляли, і знаходили там тіла, – сказав Вадим. Але чи я то убив, чи хтось інший – не знаю.

Зате водій потяга знає точно, що це – він. Його мені стало так само шкода, як і власницю чорного кросівка. Він зробив усе, що міг – і не встиг. Та насправді її вбив потяг – його корпус, колеса, маса. Частиною того потягу була я. І жінка, що впала мені на коліна.

×