Бувають такі істини, що очевидними стають не одразу. От, чуєш їх від мудрих людей, але доки сам не вдаришся головою об стіну, ніби тієї стіни й не було. Наприклад, недавно я чітко усвідомив залежність сказаного від випитого.
Друзі позвали на закритий концерт, що мав стати початком телепроекту. До цього я нерозсудливо зайшов на ще одну презентацію, де щедро частували хорошим білим вином. Тобто відповідний настрій нагуляв. На сцені стояв співак, який нагадав мені Яна Табачника. Така ж статура, така ж коротка зачіска й темні окуляри. Співав він російський шансон. Проти цих пісень я, в принципі, нічого не маю. Принаймні, коли їх слухає хтось, а не, скажімо, водій замовленого таксі. Концерт був у ресторані, тому мало не з порогу в руках сама собою з'явилася склянка з віскі. Це остаточно й розмило мою свідомість. Принаймні ту її зону, що зазвичай керується принципом, що художника образити легко. Словом, віскі збунтувало мої естетичні принципи так, що вони почали вигукувати: "Куди ви мене привели?! Що ми слухаємо?!". В очах публіки читалася повна беззахисність. Це додавало сміливості. І я почав голосно переконувати всіх, що зі сцени звучить повне гівно. Дослівно. Друзям стало ніяково, і швидко захотілося вечеряти в іншому закладі. Дорогою до виходу я встиг підійти до кількох столиків і виголосити свою небагатослівну рецензію.
Друзі на мої вибачення наступного ранку великодушно відповіли, що вони загалом зі мною згодні. У мене вчора було на язиці те, що у тверезого на умі. Співака на телебачення таки не взяли. Сподіваюся, моє враження про нього не стало в цьому вирішальним.
Я почав голосно переконувати всіх, що зі сцени звучить повне гівно. Дослівно. Друзям стало ніяково, і швидко захотілося вечеряти в іншому закладі
Про цей свій "подвиг" я не розказував би, коли б не одне знайомство на цьогорічному книжковому ярмарку у Львові. Хто там ніколи не був, має знати, що це близько 700 яток, між якими течуть потоки львів'ян і заїжджих, а через штовханину чути частіше "перепрошую", ніж "скільки коштує". Я зачіплююся за прилавок польського видавництва й помічаю за спиною продавця трьох чоловіків. Незважаючи на натовп, вони за столиком розливають у пластикові келишки щось прозоре. Судячи з їхньої розмови - не по першій і не воду.
- Бери закусывай, - каже один. По очам і акценту видно, що поляк.
- Я русского говна не ем! - відштовхує тарілку його товариш. Росіянин. Видно теж по акценту й очах.
- Это местное, - уточнює поляк.
- Украинского говна тоже не ем! - не здається росіянин.
Ще по одній, і національні розбіжності в їхніх очах так само, як і у вимові, починають зникати.
Аж тут у першого дзвонить телефон, і він когось запрошує польською:
- Приїзди негайно до нас. Тут російський аташе з питань культури. Я вас познайомлю, - киває поляк на свого співрозмовника.
Той зривається і, розштовхуючи покупців, кричить:
- Подожди, я сейчас девок приведу! То есть девченок, - одразу виправляється.
Тут уже до росіянина протискуюся я, мовляв, чи правда, що він - аташе, і чи можна інтерв'ю. Той міцно тисне руку. Він - Андрій Серьогін, не атташе, а консультант із питань культури. До консульства у Львів його прислали з міністерства закордонних справ на три місяці. В інтерв'ю не відмовляє, але не сьогодні, бо багато роботи.
- А это Гжегож, лучший издатель Польши! - показує у бік столика дипломат. - Он мне как брат! С сегодняшнего утра.
Що було ву них уранці, я запитати не встиг. Широкими, як російська душа, обіймами дипломат обхопив дівчат у костюмах метеликів. Вони неподалік презентували якісь дитячі книжки і так оберемком посунули до столика з "неросійським гівном". Покупці, а особливо з дітьми, трохи отетеріли. А треба ж знати львів'ян, а особливо тих, хто купують книжки. Для них щось подібне серед білого дня та ще й на людях - щонайменше не випадає, не пасує, а то і взагалі непорядно. Словом, консультації Серьогіна львів'янам не сподобалися. Хоча виглядали вони досить щирими. Ну, такими, коли подумане відповідає сказаному.
Рідко коли почуєш, що насправді думає дипломат. А особливо російський.
3 
1
Комментарии
5