Брехню в повоєнних мемуарах командирів радянських партизанських загонів викривали їхні колишні підлеглі. Шукачів правди оголошували наклепниками
"Нещодавно прочитав книжку Героя Радянського Союзу Михайла Наумова "Хінельські походи". Трохи раніше прочитав його звіт про "Степовий рейд", в якому я брав безпосередню участь, і статтю в газеті "Комсомольська правда" за 12 квітня 1959 року "Об'єкт "Вервольф", - писав у листі на ім'я директора Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КП(б)У колишній комісар єдиного в Україні кавалерійського партизанського з'єднання Михайло Лукашов після появи мемуарів свого командира. - У цих документах Наумов спотворив історичну правду про розвиток партизанського руху і партійного підпілля. Вони свідчать про незаслужене возвеличення Михайла Наумова, наклеп на організаторів і учасників партизанського руху. Наумов показав у власному "я" весь загін, більше того, слід сказати, весь партизанський рух. Питання стоїть так: не було би Наумова, партизанського руху не існувало б. Цим пронизана вся його книжка, звіт про так званий "Степовий рейд" і стаття "Об'єкт "Вервольф".
Писати мемуари про життя в лісі колишні ватажки радянських партизанських загонів і з'єднань, що діяли на території окупованої України, почали майже одразу по закінченні Другої світової війни. Особливо ж активно взялися за цю справу за правління Микити Хрущова. Та практично після виходу кожної з таких книжок на адреси партійних установ сипалися гнівні листи як від рядових партизанів, так і від ватажків інших партизанських з'єднань. Нарікали на неточності, а інколи й відверту брехню. Найбільше ж - на возвеличення авторами себе або наближених і приписування собі подвигів, яких не здійснювали. Натомість багатьох людей, причетних до подій, замовчували або знеславлювали.
"Огидно читати такі рядки, де Ви мене зобразили, наче якусь козу й несерйозну людину, якою я ніколи не був, - писав 17 червня 1947 року командирові Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання двічі Героєві Радянського Союзу Олексієві Федорову колишній секретар Чернігівського обкому з пропаганди Степан Рудько. Він прочитав у журналі "Новый мир" пробний варіант першої книжки Федорова "Підпільний обком діє". - Ви мене описали таким кришталевим інтелігентом, що я був тільки й здатний у важкі дні слухати цвірінькання горобців і сумувати за тим, що не закінчив університету. Погано, що Ви забули: я ніколи й ніде університету не закінчував, як ніколи в ньому не навчався, закінчив 3 роки церковно-приходської школи. Правда, зараз я для Вас дуже маленька людина, але все ж я - громадянин Радянського Союзу, що, як і кожен, вимагає справедливості". Відповіді Рудько не отримав.
Коли Федоров видав третю книжку мемуарів - про підпілля на Волині, - обізвався начальник особливого відділу з'єднання Павло Золотаренко. "Починаючи від палітурки і закінчуючи останньою сторінкою, у третій книжці Федорова "Підпільний обком діє" скрізь пафосні слова: "підпільний обком партії", "підпільники", "зв'язкові підпільного обкому". Але в жодному випадку немає ні прізвища, ні псевдоніма жодного підпільника, зв'язкового, секретаря райкому партії, жодного секретаря партійної організації, - написав Золотаренко до Інституту історії партії. - Не наведено ні одного конкретного факту зі складного бойового життя і діяльності підпільних партійних організацій. З усією відповідальністю комуніста і партизана, як бойовий начальник особливого відділу з'єднання Федорова, заявляю: ніяких підпільних партійних організацій до кінця війни на зв'язкув так званого підпільного обкому партії на Волині не було".
Золотаренко невдовзі отримав відповідь із Інституту історії партії. Звідти писали, що книжка "Підпільний обком діє" має окремі недоліки, але здіймати галас через це не варто. Подальші намагання Золотаренка добитися правди результатів не дали.
Ніяких підпільних партійних організацій до кінця війни на зв'язку у так званого підпільного обкому партії на Волині не було
Колишній керівник Чернігівського партизанського загону "За Батьківщину" Іван Бовкун під час "хрущовської відлиги" видав мемуари "Солдати другого фронту". У них багато чого не збігалося з тим, що написав Федоров у своїх спогадах. Бовкун розповів про справжніх організаторів підпілля в трьох районах Чернігівщини - Новобасанському, Бобровицькому і Згурівському - й заперечив, що тут існував підпільний обком партії на чолі з Федоровим. Книжку Бовкуна заборонили, а його виключили з партії як "наклепника".
Партійному керівництву - і в Києві, і в Москві - був потрібен міф про "легендарних ватажків" партизанського руху в Україні. Тим більше, що під час війни першим секретарем ЦК КП(б)У був Микита Хрущов.
Багато неправди було в спогадах командира партизанського загону ім. Щорса із Чернігівщини Олександра Кривця "Багряними дорогами", що вийшли 1973-го. Він, зокрема, привласнив заслуги Івана Дяченка, який очолював підпільну організацію в Новобасанівському районі і був знищений німцями. Кривець зобразив його "українським націоналістом, німецьким прислужником, який розстрілював партизан". Довести правду про Дяченка після війни понад 20 років намагалися його син Микола, письменник Сергій Гуськов, Микола Печонкін - партизан загону Кривця. Печонкін у 1970-х спробував про це поговорити з Кривцем, але той роздратовано зауважив своєму колишньому підлеглому:
- Якщо станеш на бік Дяченка, то я тебе публічно зроблю винуватцем спалення карателями Пісок (рідного села Павла Тичини. - "Країна") та інших сіл. Скажу, що ти тоді просто не попередив нас, партизанів, про підготовку фашистами каральної акції.
Колишня партизанка з Чернігівщини Марія Зубець по війні несподівано довідалася, що була на допиті німецького генерала.
- У "Багряних дорогах" Кривець цілу сторінку присвятив мені. Нібито я була присутня під час загибелі німецького генерала, смертельно пораненого Кривцем. А я у вічі його не бачила, - розповідала Зубець авторам книжки "Двічі страчені - вічно живі" - про підпілля на Чернігівщині, що вийшла 2006-го. - Один із колег заявив у вчительській: "Ти, виявляється, була зв'язковою у Кривця, а мовчиш?" Я на нього дивлюся здивовано. Потім пішла й купила книжку, де на 70-й сторінці - про мої "подвиги" разом із Кривцем. Зайшла у клас на виховну годину, а діти починають допитуватися про всі ці вигадки. "Усе брехня!" - я їм говорю. І більше до цього ніколи не поверталася.
Інша колишня партизанка із загону Кривця, Павлина Березовська, зізналася, що з товаришами сміялися з вигадок і перебільшень у мемуарах свого командира про партизанський рух на Чернігівщині:
- Хтось пожартував: "Ну, з'єднання є, є й механізоване, є броньовики й бензовози, а далі має з'явитись у нас артилерія. І справді: на операції чи то в Яготині, чи то в Згурівці у нас казково виникли й гармата, і телефонний зв'язок між підрозділами. А своїх потенційних супротивників він, начебто мимохідь, кого дьогтем мазнув, кого зобразив незначним статистом, а кого й просто оббрехав. Це щоб компроматом роззброїти їх на той випадок, якщо почнуть викривати його брехню. Тоді він скаже: "То вони образилися, що я про них так відверто написав, то й хочуть помститися".
Я на нього дивлюся здивовано. Потім пішла й купила книжку, де на 70-й сторінці - про мої "подвиги" разом із Кривцем
Керівник радянського підпілля в Рівному Герой Радянського Союзу Терентій Новак на початку 1960-х видав спогади під назвою "Поєдинок". Микола Струтинський, колишній партизан з'єднання Дмитра Медведєва, обурився, що той приписав собі підрив німецької їдальні. Насправді це була справа рук партизанів Медведєва. Та й кількість жертв від вибуху Новак перебільшив у десятки разів. "Виступаючи 7 червня 1965 року на львівському телебаченні, Новак сказав, що в цій їдальні було вбито трьох генералів, чотирьох підполковників і 80 офіцерів, - писав Струтинський 26 березня 1966-го у листі до Інституту історії УРСР. - Це зухвала брехня. У солдатській їдальні німецькі генерали й офіцери не харчувалися. Не було їх і тоді. Насправді в результаті вибуху міни були важко поранені лише двоє: рядовий солдат-власівець і Червинський, який виконував наші завдання в комендатурі міста, де він працював шевцем, а час від часу відвідував "Солдатен гейм".
Новак у мемуарах хвалився, що завербував коменданта рівненської поліції, який став допомагати підпільникам. Струтинський дивується: "Якщо Новак завербував коменданта рівненської поліції, то чому він, уперше з'явившись у нашому загоні восени 1943 року, та й пізніше, приховав це від командування партизанського загону? Тільки через 20 років Новак, щоб пояснити свої зв'язки з фашистом Круппе, робить його учасником рівненського підпілля. Досі такі дії Новака лишаються не розслідувані. Немає гарантій, що він до складу рівненського підпілля найближчим часом не введе самого Гітлера".
"Мені незрозуміла роль наших видавництв, - критикував згаданий на початку Лукашов книжку партизанського командира Наумова "Хінельські походи". - Невже там не цікавляться правдивістю написаного? Ну, якщо це йдеться про пригодницький роман, тоді інша річ, але і тоді це якось там співвідноситься з науковими даними. А це ж ідеться про бойовий звіт, про живих людей. Якщо людина бреше на інших, тобто втоптує їх у багнюку, а сама іде, образно висловлюючись, по їхніх трупах, то невже наші видавництва дивляться тільки на форму?" Наумов на час виходу його мемуарів - 1954 рік - командував внутрішніми військами в Українській РСР. У архівній справі, де зберігається лист Лукашова, немає жодної вказівки, як на нього відреагували. Скоріш за все, справу "зам'яли".
3 
1
Комментарии
9