- Про аварію на атомній станції ми взнали прямо на своєму городі - тоді ж, коли все бабахнуло, якраз городня пора була, - згадує жителька Вишневого під Києвом 71-річна Любов Коваленко. До евакуації вона жила в смт Поліське. - Чорнобильська станція від нас була за 30 кілометрів. Із Прип'яті люди, які звідти зі зміни поверталися, розповіли. Як зараз пам'ятаю: двоє молодих хлопців говорять нам із сусідкою: "Жіночки, тікайте з городу, в Прип'яті вибухнув атомний реактор. Тепер в землі дуже багато радіації, копирсатися в ній небезпечно для здоров'я".
А ми з тим атомом ніколи доти не стикалися, то й сприйняли це спокійно, навіть із усмішкою. Мало що там сталося - нас воно не торкнеться, думали тоді.
Перший острах з'явився на другий день: встала вранці, а все наше Поліське забите автобусами із жителями Прип'яті. Нагнали їх більше сотні, мабуть. У центрі - шум, крик, плач, гам. Таке враження, що третя світова війна розпочалася. Їх же коли евакуювали, то не казали, куди везтимуть. А прип'ятчани думали, що все це тимчасово: декілька днів у нас перебудуть і повернуться додому.
З усього було видно, що влада не знає, що з тими людьми робити. Декілька тижнів вони, з маленькими дітьми, жили в одному з корпусів лікарні. Практично без одягу. Їх евакуювали вночі, речей із собою багато не дозволяли брати. Деяких взагалі з вулиць забирали посеред ночі. Кого з сумкою, а кого й без сумки.
Уже потім керівництво Поліського почало викликати місцевих і просити брати до себе на постій сім'ї. Брали по одній, по дві родини - хто яку мав квадратуру. Поки житло для них будували, вони у нас у Поліському на постої були.
Декілька тижнів прип'ятчани, з маленькими дітьми, жили в одному з корпусів лікарні. Практично без одягу
Ніхто не повідомляв, чому стільки людей у нас і чи небезпечна радіація для життя. Перші тижні всю інформацію діставали від робітників з АЕС, які після вахт поверталися додому. А потім усіх водіїв із нашої "Сільгосптехніки" забрали до Прип'яті для ремонтних робіт. Після повернення хлопці розповідали: коли під'їздили до реактора, їм давали стакан горілки - вона вбезпечувала від радіації. Так вони потім з дому її набирали банками і везли з собою.
Ніхто ні в кого не запитував, хочеш чи не хочеш - мусиш виконувати громадянський обов'язок. Так вони його виконали - в живих майже нікого не залишилося. Повмирали в основному від раку.
Уже в перші тижні серед людей ширилися чутки, що тодішній перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький утік на вертольоті з рідними до Криму. Звичайно, він не міг втекти - посада не дозволяла. А ось родичів своїх, дітей і внуків, впевнена, що вивіз. Наше місцеве керівництво саме так і вчинило. Їм там, у верхах, мабуть, говорили про реальну ситуацію. Деякі по три-чотири місяці сиділи в тих санаторіях.
2 особи загинули в момент аварії на ЧАЕС, 29 померли згодом, під час стаціонарного лікування - 11 осіб. Такі дані 19 вересня 1986-го озвучили на прес-конференції
Пам'ятаю, як примушували дітей і батьків іти на травневі демонстрації. Аж за декілька тижнів нам повідомили, щоб не виходили на вулицю, коли велике сонце, і дітей не випускати. У будинках треба робити вологе прибирання по декілька разів на день, не вживати продуктів із присадибних ділянок.
Вся їжа була привозна. У магазині прилавки ломилися від тушонки, ковбаси, молока. Все, чого душа забажає, аби гроші були.
Старші люди й далі вирощували на городах для себе все необхідне. Говорили: воно ж не смердить нічим і смак нормальний - чому ж не їсти. А молодші всі фрукти й овочі купували. Але землю біля хати щорік обробляли, щоб бур'янами не заростала. Квітами в основному засівали.
Справжні страхіття розпочалися, коли військові в робах і протигазах почали робити в селищі дезинфекцію. Приїздить на вулицю зелена машина. Виходить звідти декілька чоловіків і давай із браднспойта поливати всю вулицю і приватні будинки. Напір такий, що змітав усе з землі. Навіть фарба з будинків одразу облуплювалася. І вся ця гидота стікала по вулиці. Плач стояв, крик.
Дезінфекцію проводили солдати з Прибалтики. Постійно просилися подзвонити додому: повідомити рідним, що живі-здорові. А ми думали: солдати помиють і все буде, як до цього. Але після дезінфекції на підприємствах Поліського почали видавати робітникам захисний одяг, комбінезони зелені й протигази чи респіратори. На вулицях людей усе більше в такому одязі з'являлося. Збоку виглядало, ніби інопланетяни прилетіли і мирно співіснують із місцевими.
Після того, як почали в селищі знімати верхній шар землі, ми з чоловіком зрозуміли: нас чекає доля жителів Прип'яті. Землю знімали так: заходять у двір люди у військовій формі й мовчки, нічого не питаючи, дозиметром проводять заміри радіації. Потім спеціальними лопатами знімали землю на тачки і вивозили у спеціально створені "кладовища" для радіоактивної землі
600 000 осіб взяли участь у роботах із ліквідації наслідків катастрофи в 1986-1987 роках, за приблизними підрахунками. 200 тис. із них отримали підвищені дози опромінення. До 1991-го Чорнобиль забрав життя 12 тис. громадян СРСР, в основному військовослужбовців, за інформацією СБУ України
1988 року повідомили, що наше Поліське евакуюють в інші регіони України. На підприємствах усі стояли в чергах. Спочатку переселяли сім'ї з маленькими дітьми, потім - усіх інших. Із собою нічого не дозволяли брати, вважали радіоактивним. Правда, при переселенні ми могли самі вибирати, де хочемо жити - у місті чи селі, й у якому регіоні. 1993-го евакуацію завершили.
Я працювала інженером на швейній фабриці "Пролісок". 1992 року прийшли ордери на три квартири - в Черкасах, Харкові й Вишневому. Вирішили із чоловіком їхати до Вишневого. Але те, що ми тут отримали, - просто кошмар порівняно із залишеним у Поліському.
Там у нас був власний будинок із літньою кухнею. 15 соток землі, асфальтоване подвір'я, нові меблі. Все наше майно розікрали - ми ж його там залишили. А тут нам дали двокімнатну квартиру - в такому стані, що треба було "закочувати рукава", щоб довести її до божого вигляду. А землі всього три сотки. І ту тепер влада відбирає.
Чоловік одразу впав у депресію. Він звик до просторого будинку, де тихо і спокійно, а тут - багатоповерхівка. Переніс інфаркт, потім декілька операцій на підшлунковій і помер у 61 рік.
Офіційне повідомлення спізнилося на два дні
26 квітня 1986 року о 1.23 на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції від серії теплових вибухів був зруйнований реактор. Основна версія щодо причини - він мав низку недоліків у конструкції. Вони й далися взнаки під час експерименту з використання інерції турбіни генератора для живлення систем реактора у випадку втрати зовнішнього електроживлення.
Перше офіційне повідомлення про небезпеку радіаційного зараження по радянському телебаченню зробили через два дні - 28 квітня. Доти підвищення радіаційного фону вже зафіксували в Швеції. Керівництво СРСР два тижні замовчувало перед світом масштаби катастрофи. Представники Державної комісії з розслідування причин аварії, створеної одразу після вибуху, під час засідання МАГАТЕ у Відні в серпні 1986-го надали неправдиві відомості про викид в атмосферу радіоактивних речовин внаслідок аварії - 3% від вмісту реактора. Насправді - 60-80%. Сумарний викид радіоактивних матеріалів, за розрахунками експертів, становив 50 млн кюрі. Це рівнозначно наслідкам вибухів 500 атомних бомб, скинутих 1945 року на японське місто Хіросіма. Радіоактивна хмара, що утворилася після аварії на ЧАЕС, пройшла над європейською частиною колишнього СРСР (Україна, Білорусь, Росія), Східною Європою, Скандинавією, Великою Британією і східною частиною США.
Від аварії постраждало 3,2 млн людей, зокрема 1 млн дітей. Евакуювали 76 населених пунктів, у яких жило 91 тис. чоловік. До зони обов'язкового відселення згодом потрапили ще 92 населених пункти, гарантованого державою добровільного відселення - 835. Під постійним посиленим радіоактивним контролем перебувають 1288 населених пунктів.
Нині на заражених територіях довкола ЧАЕС живе понад 300 самоселів.
"Тихо на вулиці, чисто в квартирі, Спасибі реактору номер чотири"
"На атомний вибух у Чорнобилі столиця і Україна загалом відповіли передусім сильним сплеском гумору, анекдотичних історій, пародій, пересудів і легенд. Не чекаючи, доки скажуть своє слово літератори, першим відреагував народ", - пише в книжці про Чорнобиль Юрій Щербак.
Маса суперечливої інформації про вплив радіації на організм людини, приміром, породила такий анекдот:
Зустрілися на небі душі двох померлих.
- Ти звідки? - запитує один.
- Із Чорнобиля.
- Від чого помер?
- Від радіації.
- А ти звідки? - цікавиться другий.
- Із Києва?
- А ти від чого помер?
- Від інформації.
Одна жінка, їдучи в київському трамваї, нібито розповідала:
- Сьогоднi на Київському морi така радiацiя, така радiацiя! Пливе аж на три пальцi, сама бачила.
Претендентів у переможці тогорічного пісенного фестивалю "Київська весна" дотепники розставили так: перша премія - за пісню "Не вій, вітре, з України", друга - Аллі Пугачовій за "Улетай, тучка, улетай", третя - Валерієві Леонтьєву за "И все бегут, бегут, бегут". Останнє - натяк на спроби багатьох людей виїхати з Києва.
Після того, як у ЗМІ киян поінформували, що слід менше перебувати надворі й декілька разів на день робити в квартирах вологе прибирання, у народ пішло гуляти:
Тихо на вулиці, чисто в квартирі,
Спасибі реактору номер чотири.
Загадка перших місяців після аварії на ЧАЕС:
- Яка з річок світу найширша?
Правильна відповідь: Прип'ять, адже не кожен птах може долетіти до її середини.
1 
1
Комментарии
8