воскресенье, 05 июня 2011 12:00

Про любов до села

Пишуть про мене, що не люблю українське село. На такі звинувачення можу лише стенути плечима. Cело не можна любити чи не любити. Ставлення до нього є з інших понять, аніж любов чи ненависть. Коли живеш у селі, тебе не зворушує схід сонця, а на його захід дивишся лише тоді, коли пробуєш вгадати завтрашню погоду. Так само тебе не розчулює уквітчана маками нива, поле, що гнеться хвилею під вітром, та клекотання журавлів. Бо все це - лише загальний фон до щоденного життя, головним змістом якого є тяжка й неустанна фізична праця.

Скажете, вигадую? Ні, я просто процитував великий фрагмент зі спогадів одного селянина. Та що там селянина! Прочитайте Шевченка "За що не знаю називають хатинку в гаю тихим раєм". І не кажіть мені, що першопричина Шевченківського болю криється в соціальній несправедливості та панському гніті. Бо гніт, як і кріпацтво, приходить і відходить. Залишається, однак, тяжка селянська доля. І жодному ладу, жодному уряду в Україні не вдалося її радикально змінити, коли йдеться про її підставовий елемент - оту саму "тяжку й неустанну фізичну працю".

Не знаю, хто перший сказав, що біографії українських поетів поділяються на два періоди: перший - коли вони хочуть втекти із села, і другий - коли вони його оплакують. Думка дещо злослива, але правдива. Знаю, бо я із села. За своє життя не зустрів хоча б одного односельчанина, який любив би працювати на землі. Сільську працю люблять тільки ті, хто приймає її в малих, "терапевтичних", дозах: як відпочинок на дачі, згадку про молодість чи спосіб позбавитися зайвих кілограмів. Інакше є, коли маєш її на щодень, від світанку до пізнього вечора. Від такого життя хочеться, як отим українським поетам, утекти світ за очі.

Тільки земля - як гравітаційне поле: так легко вона від себе не відпускає. Шевченко ніколи не став би Шевченком, а Франко - Франком, якби в ранньому віці обоє не стали сиротами. Інакше пропадати їхньому поетичному таланту за оранками та косовицями. Щоб звільнитися від селянської долі, має статися щось надзвичайне.

Радянська вдала була аномалією й возвела надзвичайне у ранг звичайного. Спочатку вона забрала у селян землю (нерідко - разом із їхнім життям), але довго не відпускала їх із колгоспів. Лише згодом, за хрущовської "відлиги", селянам нарешті почали видавати паспорти. І це відкрило ворота до великого, майже біблійного за своїми масштабами, виходу із "села до міста".

У сумарному ефекті від 1960-х Україна перестала бути переважно сільською і стала переважно міською. Абсолютна більшість мешканців сьогоднішніх міст віддалені від сільської стріхи одним-двома поколіннями. Головна водороздільна лінія пролягає між тими, хто втік із села раніше, і тими, що зробили це недавно. Пізнати перших можна по тому, як вони зневажливо говорять про "селюків", яких понаїжджало в їхнє "рідне місто". Або ж розказують злосливі (й неправдиві) анекдоти про мешканців новобудов, які тримають на балконі свиней чи кіз, солять у ванні огірки, і т.д. і т.п.

Але влітку, забувши про свою зневагу до "селюків", вони висилають на село до родини своїх дітей, щоб ті попили молока й набралися трохи здоров'я на свіжому, неміському, повітрі. Часом з їхніми дітьми там трапляються дивні метаморфози. Об'єднавшись у солідарності зі своїми сільськими бабцями й дідами спільним фронтом проти своїх батьків - ніщо так не об'єднує, як нелюбов до спільного ворога! - вони починають "любити село". Але жити в ньому не хочуть. Бо "любити село" можна лише на відстані.

Думаю про це кожного разу, коли їду до свого села. Їду з острахом, бо боюся побачити на цвинтарі свіжі могили моїх однолітків. Або ж односельців ненабагато старших чи молодших від мене, між 35 та 55 роком життя. Причини їхньої ранньої смерті різні. Якщо забрати досить поширені онкологічні хвороби, то найчастіше ці причини можна звести до простої формули: "тяжка праця плюс алкоголь". За моєї пам'яті так було десь від 1970-х. Так залишається й зараз.

Щороку з карти України зникають близько 300 сіл. Тому кожен раз, коли чую про "любов до села", стенаю плечима: не любити його треба, а кричати на весь світ про його біди й нещастя. А то інакше залюбимо його аж до самої його смерті.

Сейчас вы читаете новость «Про любов до села». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

15

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода