Карпати на березі Чорного моря

Рівень української соборності вивчаю кожного літа на березі Чорного моря, в Затоці, 60 кілометрів від Одеси. Їжджу туди впродовж останніх десяти літ разом із галичанами, які мають тут свої бази відпочинку – "Карпати", "Галичанка", "Січ" та інші. Вони сусідують із "местными", збудованими за формулою "сделайте мне красиво". Так само на пляжі галичани лежать пліч-о пліч із "местными". Хто з них хто – вгадати тяжко. Молода жінка із сином, що труїв нас російською попсою, виявилася галичанкою.

Галичанами є багато місцевих продавців. Це чуєш з їхньої мови. Але найкраще тут говорять гроші. На нашому пляжі "­Дикий Zet" панує дрібний дикий капіталізм зі "сладкой сахарной кукурузой", "холодным пивом – для тех, кому было хорошо вчера" і навіть трьома африканцями у набедрених пов'язках, які дозволяють себе фотографувати за гроші.

Ми ходимо на пляж з усіма, але живемо по інший бік – ближче до лиману, який Пушкін описував як можливий кордон Росії й Заходу, – серед знайомих дачників. Декотрі з них, як-от дачний сторож Володька, вже повмирали. Він любив пити – що його й погубило: обширний інфаркт на 55-му році, у "Запорожці", яким їхав із колегами на випивку – а також красти по дріб'язку дачне майно. А ще він любив говорити про "оранжевую чуму" і "Юльку-воровку", коли приходив увечері по-сусідськи випити склянку-дві домашнього вина.

Наші посиденьки під чорноморським місяцем закінчувалися згодою, що і в Затоці, й у Львові – нормальні люди, і якби не ці "падла політики", жилося б усім добре

Його забирала жінка, яка теж була не проти перехилити чарку. Вона зворушила нас своєю просьбою привезти її улюб­лених "Сестер Річинських" Ірини ­Вільде. ­Наступного літа ми її вже не застали. По смерті Володьки їхню дачу забрали його діти від першого шлюбу, яких він не любив іще більше за Юльку. Але доки він жив, наші посиденьки під чорноморським місяцем закінчувалися згодою, що і в Затоці, й у Львові – нормальні люди, і якби не ці "падла політики", жилося б усім ­добре.

Навпроти мешкає родина древніх, як зі Старого Заповіту, одеситів. Цілий день на їхньому подвір'ї "Радио Россия" оповідає про розквіт Росії й занепад Заходу. До них приїжджають родичі з Білорусі, й вечорами вони довго сперечаються, де краще. У їхню родину затесався прихильник Юлії Тимошенко, тому суперечки часом переходять у крик. Нас, однак, здивував тост батька-патріарха: "Давайте выпьем за нашу родную Украину: пожелаем ей добра, поскольку тут нам всем жить".

Дачні ділянки дуже малі. Чуєш не лише, що говорять, а й що варять. Вищий рівень приватності означає тут тільки вищі паркани. Такі, як у сусідки-юристки праворуч. Про політику ми з нею не говоримо, а тільки про те, як із кожним роком жити стає все тяжче. Недавно її, однак, таки прорвало: "Что этот идиот Путин вытворяет с Украиной? Блин, я еще год тому не хотела в Европу, а теперь смотрю, он сам нас туда выгоняет".

Дачники раз на сезон мають загальні збори. Вони закінчуються сваркою: де ділися дачні гроші? Правління ненавидять, але не переобирають. Для того треба б об'єд­натися – а це понад їхні сили.

Тут немає приватності – але немає і спільноти. У Затоці неможливо уявити щось таке, як День святого Лоренцо на Півночі Італії, коли сусіди влаштовують спільні застілля і за вином дивляться, як падають зірки. Як сказав би Патнам: не той соціальний капітал.

За два роки тут сталася зміна. Усе, що має натяк на владу і порядок, помальовано у синьо-жовтий колір: шлагбаум при ­в'їзді на спільну дорогу, вихід до лиману, поштова скринька, що висить на будинку правління. А цього літа й на самому правлінні з'явився синьо-жовтий прапор.

Ці зміни збігаються з найновішою соціологією: за 2011–2013 роки підтримка української незалежності зросла від 47 відсотків до 61. Я розумію, що ця підтримка умовна. Якби таке опитування робили 25 років тому, більшість тут голосували б за СРСР, а 80 років тому – за Румунію.

Але в тому-то й суть: нації та держави тримаються не на одержимості меншості, а на лінивій інерції більшості. Якщо вони руйнуються, то не на окраїнах, а від кризи у центрі, як це сталося у серпні 1991-го після ГКЧП. Як довго наші київські політики у взаємній ненависті та спільній неефективності не допровадять до краху центральної влади, так довго може існувати цей грізний титанік під назвою "незалежна Україна"

×