Я понесла свої глянцеві журнали в пункт прийому макулатури. Мені подобається ідея вторинної переробки сировини. Та й до пункту їх нести ближче, ніж до смітника.

Збирала їх у торби два дні. Ще день переглядала й перечитувала, вдихала солодкавий запах дорогої поліграфічної фарби. Ловила себе на думці, що викидати шкода, а зберігати нерозумно і ніде.

Пункт відкривається о 8.00. Під ним зранку черга. Постійні клієнти оглядають мене з голови до п'ят — я новенька.

Якась бабуся принесла акуратну в'язанку безкоштовних газет і рекламних проспектів. Зважує принесене: 4 кг. Лічить готівку, дратується. У липні за кілограм макулатури давали 50 коп., зараз 40.

Ой-ой! Такі дорогі журнали віддаєте? Не шкода добра?

Переді мною кілька п'яничок зі скляною тарою. Зібрали два ящики пляшок з-під пива, а їх не приймають.

Господиня пункту мовчки тицяє в оголошення на вході: "Пляшки беремо тільки з макулатурою". Мовляв, пройтися смітниками може будь-який дурень, а ви ще й газет назбирайте. Виручаю бідаків — простягаю їм кілька "Ель" та "Воґів". Радіють, як діти. Майже назбирали на нову пляшку.

Ставлю свій скарб на ваги. Усього під 30 кг.

Жінка у пункті прийому зазирає в торби та підсипає солі на рани:

— Ой-ой! Такі дорогі журнали віддаєте? Не шкода добра?

— Це ж макулатура! — весело відповідаю. Але глянцю таки шкода.

Вона пропонує обміняти мої журнали на сірі рулони туалетного паперу. Але такий обмін принизливий для закордонних редакцій, тому обираю гроші. Виходить 12 грн. Нового примірника на них не купиш. Тож я беру кульок ірисок у найближчому кіоску.

На завтра молоді матусі у дворі гортають глянцеві сторінки. Господиня пункту, щоб не пропадало добро, торгує моїми журналами по 2 грн за штуку. Я гризу іриски.

×