"Громова, не пялься!" — пишу на стіну начальнику правління російського банку. Серйозна брюнетка з величезними очима відписує: "Все за стол, узнать пора, чем богаты повара!".

Це моя Ірка. Минулого понеділка вона стукає до мене у "Фейсбук", а я не впізнаю її. У профілі зазначено: Росія, Москва. Друзів там усе менше. Але дзенькає повідомлення: "Нас столовая зовет, борщ отличный и компот!".

Це пароль із 1990-х. Третя зміна, кримський табір "Гвардія". Рожеві лосини, спідниця-мальвіна, фіолетові блискітки — дівчата збирають мене на побачення. Ірка не підводить — вручає помаду і свій новий бюстик.

— Да, он тебе не нужен, — критично оглядає мене Ірка. — Прикалываешься, Оля? Без него никак.

Поки на естраді крутять "Дым сигарет с ментолом", я розмазую зі сльозами фіолетові блискітки. Він не прийшов.

До ранку плачу в Ірки на плечі, на лаві спортмайданчика викурюємо цигарку "Парламент" на двох. Без затяжки, але хто тоді вмів?

— Ірка, мене ніхто більше не полюбить, — схлипую.

— Скорее всего — да, но ты не отчаивайся, — як вміє, втішає Ірка.

Зранку пропускаємо зарядку й отримуємо покарання.

— Пойдете мыть посуду, — шкіриться вожатий Володя. — Громова, не пялься!

Замість грати в "Зарніцу", споліскуємо надщерблені склянки в мутній воді. Пишемо п'ять бажань на майбутнє й закопуємо за туалетом у пляшці з-під портвейну.

Учора дзвінок з російського номера.

— У меня 5 минут, сейчас собрание директоров, а мне 20 лет нет покоя. Напомни, пожалуйста, мое пятое желание, — командує Ірина Арнольдівна. — Дом у моря, квартира, дети, машина. Это все понятно. Что еще?

— Таке ж, як у мене — скуштувати гамбургер.

І поки сміємося, наважуюся на питання. Цього тесту не пройшов жоден з моїх російських родичів.

— Ірка, а Крим чий? — чомусь питаю.

— Прикалываешься, Оля? Крым наш. Наш с тобой. Там же наша бутылка!

Ірка не підводить.

×