Мій сусід по колишній квартирі — "беркутівець". Він курив на сходовій клітці, густо спльовуючи просто під ноги. Недопалки ретельно закопував у вазони із традесканціями. На зауваження сусідів мружився і спокійно випускав кільця їдкого диму в очі. Особливо прискіпливих посилав.
Сморід від диму стояв навіть улітку.
— Ето мой город, мій под'єзд і квартира. Курю, де хочу, — казав Вадик. Хоча всі добре знали, що вони із дружиною — з Вінниці.
— Дєвочки, не трогайте Вадіка. Не нада, — казала його Марина, нещасне 19-річне створіння із підпухлими очима. Ми розуміли: за стіною не раз чули крики і лайку. Казали, у Вадика важка рука.
Марина заперечила:
Мимохіть виглядаю його серед "беркутівців" на вулиці Грушевського
— Ви не поняли. Він коли вип'є, стає невмєняємий. Але напивається рідко. По сто грам для здоров'я їм положено.
В альтанці біля будинку Вадик боронив сімейні цінності:
— Жена должна оберігать очаг, варить суп і не вякать. А муж должен захищать.
Сусіди погоджувалися.
— Мішка, не будь бабой, вали, — підставляв він твердого лоба 3-річному синові. Хлопчик із розкішними дівчачими віями реготав і буцав. Вадик хвалив: росте мужик!
Ми питали Марину, чому вона не розлучається.
— Його дуже любить малий, — казала. Це був момент, коли її очі сміялися: — Мішка так регоче, коли Вадік гойдає його на нозі.
Нещодавно я згадала Вадика. Зловилася на думці, що мимохіть виглядаю його серед чорно-сірого згуртованого оплоту "беркутівців" на вулиці Грушевського в Києві.
Мені страшно уявити, як він прийде додому, а син попроситься на руки.
— Я заваліл чєловєка, — спокійно скаже Вадик, помішуючи свій суп.
І вип'є сто грамів для здоров'я. Їм положено.
1 
1
Комментарии