— Буду чекати, скільки треба! — мало не підстрибує дідусь у яскраво-рожевих гумових капцях. Пританцьовуючи, отримує талончик із рук усміхненої дівчини в паспортному сервісі "Документ", що на вулиці Шевченка. У талончику зазначено, що він у черзі ­218-й. Чекати, аби подати документи на отримання біометричного паспорта, треба 120 хвилин. Так написано в талончику з номером черги. По факту — утричі довше, підказують з черги.

— До внуків полечу, в Італію, — ­дідусь сідає коло жінки з блискучими завитками. — Давно чекають. А тепер усе реально, в нас — Європа. А я не вірив, Господи!

— Ну і за що ми переплачуємо 400 гри­вень? У чому тут сервіс? — пробує збурити хвилю співрозмовниця. Але її не підтримують.

Люди сидять тісненько на жовтих і синіх пуфах. Хтось обмахується газеткою, хтось у смартфоні. Хтось ділиться із сусідами м'ятними цукерками.

— Планую у Францію, а далі — Німеччина. В Австрію можна, — загинає пальці з облущеним лаком худенька студентка. Її супутниця, схожа, як дві краплі води, з розумінням киває.

— А я — до внуків! — встряє дідусь. Черга сміється.

У дверях з'являється чоловік у темних окулярах. Діловито розхитуючи барсеткою, прямує просто до віконець.

— Дєвушка, вот всє документи, мнє нєкогда ждать, — говорить упевнено, з притиском. Йому кажуть, талончиків на сьогодні вже нема.

— Ви нє понімаєте, у мєня договорьонность, — підвищує голос новоприбулий, когось набирає, щось з'ясовує. Але дівчина у віконці безапеляційно люб'язна.

— Рішали тут не рішають, в Європу йдемо, — озивається хтось із крайнього пуфа і черга швидко киває.

— Будете чекати, скільки треба, — консультує "рішайла" дідусь. — Я он до внуків полечу.

Останньої фрази той не чує, бо прожогом вилітає із сервісу. Дідусь аплодує. Йому чекати ще 100 хвилин. Ну, трохи довше.

×