"Ну какое, к черту, "Гвардейское"? В каком году мы живем?" - финалист конкурса Сергей Науменко

Публикуем произведение "Как мы брали Севастополь" финалиста конкурса "Новеллы по-украински" Сергея Науменко.

Полный текст:

Вечір на приміській трасі подібний Середньовіччю. Жінки блукають поруч зі шляхом, стомлені й затягані. Хоча за графіком мали тільки вийти по точкам. Які ж вони зранку? – думаєш, і навіть не намагаєшся уявити.
Лицарі на срібних Ланосах розганяють пил, розносять клинками фар вісті про взяття Гробу Христового. Точніше, крові Христової. Як похідну пісню обирають плейлист радіо "Шансон".
Смерть на приміській трасі є чимось абстрактним, загалом хаотичним. Смерть завжди залишається смертю, але приміська траса надає їй калейдоскопічної кристалізації. Змішує старий асфальт з битим склом і теплою кров'ю, змішує придорожнє сміття зі срібними прикрасами та циганським золотом, зрівнює дику собаку з закоханими офісними працівниками. Впорядковує роки життів, ставить печатку про кінець новели. Компостує квитки, робить їх недійсними.
Траса, у будь-якому разі – це рух. Навіть якщо рух зворотній. Навіть якщо рух – це повернення додому або етапування до чергової в'язниці. Рух байдужий щодо точок відправлення чи пунктів прибуття. Динаміці байдужі заряди.
Ми в'їжджали до Криму на тьмяному світанку. Сонячне світло розливалось горами, підкреслювало тінями їхню величність. Тиснуло своєю дитячою допитливістю, своїм юнацьким збудженням. Тиснуло, і змушувало глибше ховатись під легкі ковдри, міцніше затягувати паски безпеки, вдавлюватись у шкіряні сидіння. Прокидатись, зівати, намагатись заснути знову. Обирати перед красою, яка пливе за вікном, і красою, яка міцно тримається сонних етюдів. Перед миттю і вічністю. Перед вічністю спогадів про мить і миттю споглядання вічності.

- Вже прогнали Армянськ. – каже мій друг.
Його звати Станіслав. Я називаю його Івафр, на честь Івано-Франківська. Він навіть не розуміє змісту каламбуру, думаючи що "Івафр" – це якийсь античний герой. По-своєму, він звісно правий.
Івафр зайнятий кермом, зайнятий дорогою. Забитий маршрутами, які кладуться поверх згинів його мізків, кладуться поверх його скрюченого водінням хребта. Маршрутами, які відмовляється не те що підказувати, а навіть фіксувати гугл мепс.
- Ми вже в Криму, – продовжує.
- Х..лі [чого] мені. – відповідаю. І намагаюсь не слухати настукування танцювального радіо.
- Треба зупинитись, відлити. – каже Станіслав.
Я киваю. Мені симпатична статичність, якщо в ній зберігається динаміка.
- Тобі щось брати? – запитує.
- Хот-дог і бухла. – кажу. Хоча не хочу їсти, не хочу пити. Ранок провокує на імпульсивні, незважені відповіді. На хибні рішення. Ранок випроваджує потрібних жінок, підганяє до непотрібних робот.
Станіслав зникає за магічними розсувами-зсувами заправочного міні-маркету. Сонце вже відверто фліртує зі мною. Не підморгує, а руками-пальцями заманює до свого теплого животу. Ну, – каже, – давай, рішайся, пацан! скільки тобі тут залишилось молодості? спробуй, ну! давай, спробуй нарешті мій дорослий кислуватий сік.
І дійсно дивлюсь. Заглядаю, хоча що там дивитись? Тільки гостре світло, що тріскає зір, але дивлюсь, думаю, ну що там, бл..ь [вставне слово для посилення уваги до речення], може такого бути? Щось знаходжу.

Допитливість випереджає раціональність. З такого зазвичай народжується або фізична пригода, або психологічна травма. Боляче, але цікаво. Цікаво, але боляче.
Івафр заводить машину. Похмільним гуркотом автомобіль запускається, ричить, тихенько підперджує механічним кишечником, однак тут же рушить. Німецькі конячки тягнуть нас своїми атлетичними стероїдними ногами-копитами кудись далі на Південь, кудись, де ще гарячіш.
Поруч з правим плечем, за міліметрами скла, мертво лежать лани, засмагають на піску лимани, готуються до відливу затоки. Екзотичні радянські назви манять уяву. Відунські фрази лягають на топоніміку, назавше застигаючи, мов імена вигаданих святих у канонічній літературі. Навіть за відсутності приводу для святості, виключно за симпатії кон'юнктури. Канонізуються з суто політичних мотивів.
- Погода гарна. – каже Станіслав. – Ху…во [погано] шо пробки. – і тут же констатує. – Літо. – і цим словом пояснює усе й одразу.
Придорожніх жінок стає все менше. Змінюються проститутками в уніформі державтоінспекцій. Задумуюсь, за яким саме принципом вони розподіляють робочі години. Мабуть, існує навіть така стаття у кодексі робітників траси: "розподілення проститутських графіків згідно держзамовлення та соціальної необхідності". І різні політичні сили борються за прайм-тайм для електорату, для підневільних бюджетників і для рабів, лобіюють звісно не стільки за їхні інтереси, як задля власної підтримки. Ну, як це загалом прийнято: все для людей.
- Щось треба перепочити. – каже Станіслав.
- О-кей, – кажу. Але тільки якщо ти одразу ляжеш спати.

Станіслав щось бормоче мені у відповідь, і різко тисне на двері, вивалюється в ранок, немов геніталії обдовбаного соліста на рок-концерті. Ні про що не париться, обходить машину, сідає на заднє сидіння. Накриває обличчя бейсболкою, намагається заснути. Вмикаю радіостанцію більш динамічної та беззмістовної музики, роблю гучніше.
"Першотравневе". Бачу задрочену іржею табличку, бачу забуте і богом, і дияволом теж забуте, поле бур'янів. Бачу туристично непривабливі горизонти.
Тисну на газ, прискорюю машину, і уявляю, як жителі півострова забивають шлунки пізнім сніданком з чебуреків та Ізабелли. Як ведуть своїх жінок до ледве відчинених кафетеріїв за салатами, як кримчани з портвейновим перегаром завалюють до супермаркетів за мінералкою, як туристи мітять ковдрами місця на непрогрітому пляжному піску. Чомусь усі думки сплітаються в одну, перемішуються, і фаршем виходять назовні. І виходить щось накшталт п'яних жінок з салатами на пляжах. Добре, – думаю. Жінки, салат, пляж. Все натуральне, тонкі струни купальників, оливкове масло, що виблискує на стегнах і животах. Що тут може бути поганого?
"Гвардійське". Ну яке, на..й [до чорта], "гвардійське"? У якому ми році живемо? – думається мені. І я навіть не помічаю, як машина минає поселення "Совхозне", "Аерофлотське" і "Комсомольське". Мляво пересуваємось до півдня. Мене знову змінює Станіслав. Не зміг заснути, хвилюється щодо моїх водійських навиків.
Корок за корком. Автомобільне літо сковане інсультним паралічем.

- Ось, – каже Станіслав. – Дивись, й…..а[содомована] вода!
Мене цим не зваблює.
- Ну, їб..ь [будь ласка]! – ображається. – Ну дивись, вода!
Я знову не зваблююсь, лише хитаю головою, "так, вірю, вода". Виглядаю нормальний супермаркет. Розумію, що жодного моря у Сімферополі насправді немає.
- У нас за графіком є ще чотири години, давай зупинимось. – каже Івафр.
Мертва спека. Ще в середніх класах для себе визначив, обрав, що помирати краще взимку. Холод не так виснажує. Скоріше, заспокоює. Твій труп не матиме жодного запаху. Муміфікує молоде тіло, законсервує посмішку, залиту насохлими шмарклями, зафіксує єдиний розігнутий – середній палець. Жодного розкладу чи гниття. Стерильне виведення з соціально активного стану. По-дорослому. Ну, це якщо помирати. Це якщо до весни.
- Це, здається, озеро. Ми, здається, не туди звернули.
і тут же додаю, вже впевнено:
- Точно не туди.
Станіслав хоче заперечити, але не заперечує. Весь гнів тримає всередині. Тільки вухами випускає – червоніють; і напружує щелепу.
- Йо….й [чортів] джіпіес. Роберт, ми далеко від'їхали?
- Нормально. – відповідаю. – Саме стільки, скільки треба для тріумфального повернення.
Станіслав киває, і вивертає кермо, ніби Ван Дам шию карикатурному поганцю. Івафр промовляє якісь закляття на матюковому есперанто. Машина присоромлено й незвично гарчить.
- Старий собака!
"Німецька вівчарка, – навертається у мене в голові енциклопедична фраза, – надійний, вірний пес".
Горло пса горить. Мене сушить. Сонце плавно опадає зі свого піку, ніби після еяколяції, тихо спадає на Захід.
Повертаємось до міста. Машин стало ще більше, здається пучкуються. Вихлопи тиснуть на душу, вичавлюють з тіла кисень.
Безпросвітний синтетичний корок. Рішаємось вийти, перекусити.
Зупиняємось біла кіоску з пресою. Беремо води і цигарок. Оцінюємо асортимент. Бульварні газети, дешеві жіночі журнали, дорогі чоловічі. Посібники з православної йоги. Календарі вигаданих свят. Жодної української назви.

- Це місто – курортне?
Я знизую плечима, і відповідаю:
- Якщо знаєш, де у місті відпочити – то так.
Станіслав сприймає фразу двояко. Ніби це натяк на пошук нічліжки або бару. Ніби це виклик. Втім, я нічого подібного не переслідував сказаним. Слова мають індивідуальні значення і значення групові. Сенс, який вкладаєш у них при вимові – вже сформований іншими. Мова – інструмент загального використання. Існує список її "нормальних" функціоналів. Але ніхто не забороняє тобі використовувати відбійний молоток як механічне ділдо – це справа суто інтимного смаку. Або карикатурна, або абсурдна. Звісно, якщо надавати слову "насправді" – "загального" значення.
Ми сіли в машину. Комфортно вмостились на передніх сидіннях. Погляд перед собою.
- Щось знайдемо. – на видиху, киваючи, каже Івафр. Зважується, прибирає руки з керма. Дістає з бардачку пляшку міцного кріпленого "Сєвастополь", і глушить мотор. Дивиться крізь мене, і розважливим командирським тоном резюмує:
- Вилазь.
І вже менш погрозливо:
- Приїхали.

×