Проскурні сподобався "сильний" роман Герман, а от вистава не дуже

16 травня на малій сцені Національного театру імені Франка відбулася київська прем'єра вистави "Повертай до свого звідтіля" за романом "Піраміди невидимі" радника президента Ганни Герман. Враженнями від спектаклю ділиться режисер Сергій  Проскурня, 54 роки

 

Сергій ПРОСКУРНЯ, 54 роки, театральний режисер

– З акторів відмітив би хлопців. Особливо цікавий Іван Бліндар, що грав писаря. З дів­чатами складніше. Були лише три такі, про яких Ліна Костенко каже: "Я люблю актрис, які не бояться бути некрасивими".

Ця вистава по суті – іспит зі сценічної мови, літературний, поетичний театр. ­Актори стають живими, коли включаються в ігрові ситуації. Але існує органіка місця: ці хлопці й дівчата з Галичини володіють говірками, генетично відчувають героїв. ­Студенти з Черкас чи Полтави цей матеріал не відтворили би з таким азартом. Засму­чували штампи українського музично­­драматичного театру, типова жестикуляція – руки до грудей, сердечність, показна щирість. Ця проблема відступає, коли починають пропускати текст через себе, а не просто вимовляти його. Молодим акторам одного віку довелося грати й ­підлітків, і ­дідів­­бабусь. Бракувало в їхній грі глибини архетипів. Та й режисер не ставила перед ними такої задачі.

Режисер знайшла драматургічний хід – ­об'єднала дію темою повернення остарбай­терів додому. Герої по одному наче вистрибують із цього автобусного гурту зі своїми монологами. А роман Ганни Герман "Піраміди невидимі" набагато поліфонічніший, щільніший. Але режисер Надія Грицан – педагог. Змонтувала текст відповідно до виграшних ситуацій для своїх студентів. Їй треба було кожному з них дати монолог.

Тут дуже прості завдання стоять, навчального характеру. Але вони беруть у роботу дуже ризикований і густий текст, на що не всі високопрофесійні театральні митці зважуються.

У Надії Грицан складна ситуація. Це – ­іспит. Оцінка дикції, мовлення, якісь технічні аспекти. Актори виходять наперед із цими монологами, і не можуть взаємодіяти з партнерами. Текст монологів цікавий, ­дієвий, емоційний. Але решта акторів всередині групи не діють. Чітко видно, де режисерка виявляє свій диктат: "Ти стань так, руки так візьми". У ці моменти актори дуже штучні. Але поступово вони всі починають імпровізувати, оживають.

Текст "Пірамід невидимих" настільки сильний, що його можна ставити різним режисерам у різних стилістиках. Цей роман – один із небагатьох сучасних українських, який рухається в напрямку містичного реалізму. Це геніальна українська традиція. Валерій Шевчук так писав ще за радянських часів. На жаль, у Надії Грицан такого відчуття містичного простору немає. Говорив із Сергієм Германом (чоловік Ганни Герман. – "Країна"), знаю їх обох, відколи вони ще не були знайомі з Анею. Сергій мені каже: "Слухай, вона пише без чернеток, навіть не хоче редагувати". Ота Фесуня, що не тільки мріє про рукавички, але виростає над собою, над великою та містичною Рікою – це вона. Це її мрії, дитячі комплекси, її внутрішній світ.

Публіка була наче зі сторінок таблоїдів. Театр і мистецтво взагалі територія екуменічна. Тому ми тут бачимо різні обличчя з різних політичних таборів. У цій ситуації театр – як церква. Ти ж у храмі не скажеш: "Вийди геть, ти з іншої партії". Я з Ганною Герман знайомий багато років. Цікавлюся її творчістю, і мені подобається ця книжка, спеціально приїхав на виставу з Харкова. От тільки текст вистави до таблоїдів ніякого стосунку не має. Тому гості були вдягнені в перли й стрази. А прочитали би текст – одяглись би по­іншому. Гостро відчув конфлікт двох світів. Був на виставі Михайло Швидкой (­колишній міністр культури ­Росії. – "Країна") – один із найкращих театральних критиків Радянського Союзу, в минулому головний редактор журналу "Театр". Він трохи здрімнув, але коли вийшов оцей кучерявий писар, – стрепенувся. Бо це була жива імпровізація, а такий і має бути ­театр.

 

Уривки з роману "Піраміди невидимі" Ганни Герман

Нема комерції над вибори. Може, хіба гуманітарка чи повінь могли б з ними зрівнятися, але то лише приблизно. Бо вибори – заробіток певний і гарантований. Огірковий сезон, коли можна добре підлататися.

Син господаря мого щовечора біля комп'ютера. Я якось випадково заглянув – шукав господаря. А він мені: що, каже, ви в цей момент хотіли б довідатися – ця штука, – показує на екран, – усе вам скаже. А я йому: "То ж довідайтесь, як там мій Бобік – чи йому хто без мене їсти до буди носить".

Фесуня розпліла коси, і волосся спало на плечі золотавими хвилями. Не зв'язуючи і не заплітаючи його, дівчина зависла на мотузяній гойдалці.

– Аби тебе, дівко, Перун тріснув, – відчинилася хвіртка, й на обійсті з'явилася тітка Гордакова. – Корова всю колгоспну кукурудзу витолочила, а дівка на гойдалці. Вже тобі мама патли повисмикують, як доведеться штраф платити!

Ніхто не пам'ятав Куриху молодою. Вона здавалася вічною у своєму засмальцьованому кабаті й запасці. І вічними виглядали її оповідання. Особливо те, про мітичного нареченого, котрого вона начебто не хотіла: "Він за мнов так впадав, що мусила­м собі литки обісрати, аби відчепився"

 

"Коли їхала до Франківська, думала якось сховатися від преси. Інтерес до цього молодого театру підігрівається через моє ім'я. Я не хотіла, щоб так було, хоча погана реклама – це теж реклама. Приймали знаменито. Вразило, що молоді актори змогли прочитати так цікаво те, що я писала про свою молодість. До книжки увійшли розповіді моєї бабуні, діда й мої власні дитячі враження. Жодного прототипу в героїв не було, всі образи – збірні. Сценічний текст не відрізняється від роману. Нічого не перероблено, найбільше наголосили на фрагментах про заробітчанство й вибори, які актуально звучать і зараз"

×