Можна як завгодно вмовляти себе, що нічого особливого не відбувається, жити звичним життям і робити вигляд, що ця війна торкнеться когось іншого — тільки не нас. Ну, з нами, дорослими, все більш-менш зрозуміло. Кожен, якщо він не доброволець, не мобілізований у лави Нацгвардії і не волонтер, пускає війну в себе рівно настільки, скільки здатен витримати. Бо цей дощ надовго, бажано якось мудро розподілити свої сили, щоб добігти до фінішу.
Життя в емоційних гойдалках сповнене несамовитих сюрпризів для здоров'я і психіки. Нам треба вже сьогодні готуватися до поганого. Психічні хвороби, інфаркти, інсульти, хвилі самогубств — речі, які неодмінно супроводжують будь-який військовий конфлікт. І нічого нового під Сонцем немає. Людина лише на 80 відсотків складається з води. Але ця вода — нечиста. В ній плавають по наших тілах душа, біль, докори сумління, депресія, комплекси. Крім того, що ми — типові амінокислотні резервуари з водою, невидимі сутності роблять нас чимось більшим.
Поруч із нами живуть наші діти. Їх можна було б назвати "дітьми війни", але це буде поки що перебільшенням. Далеко не всі діти такі. Хлопчаки Антон і Микита живуть із мамою в моїй київській квартирі. Вони з окупованої Горлівки, де залишився їхній тато. Він там ходить на роботу і стереже майно. І якщо порівняти їх із моєю Варварою, то це якраз той випадок, коли можна сказати "два мира — два детства". Антон дзвонить до мене 24 серпня й каже:
— Дядя Андрей, поздравляю вас с Днём Независимости нашей Родины.
А я не можу стриматися і заливаюся неконтрольованою водою з очей. Антон просить пароль до вайфаю. Може, йому якось вдасться поговорити зі своїм татом.
Варвара пішла до першого класу. На лінійку поприходили гарно вбрані українські діти, а після лінійки через дорогу відспівували й ховали нашого першого загиблого на Донбасі героя. Варвара ввійшла в доросле життя. Її вода вже також нечиста.
1 
1
Комментарии