Іноді я думаю, що дарма Росія вже два століття тримається за київську спадщину. Вона, якщо замислитися, Росії просто невигідна. Київська спадщина — це якась сотня розквіту під наглядом смотрящих-варягів, а потім — суцільний морок братовбивчих міжусобиць і, як результат, падіння від монголо-татарської навали.

Київськоруська нездатність об'єднатися заради спільної мети, запхати подалі свої амбіції в жорстокому світі середньовіччя й перемогти разом — це українське, занадто українське. Це Мазепа і Кочубей, Петлюра і Махно зі Скоропадським, Бандера з Мельником, Щербицький із Шелестом, Ющенко з Тимошенко…

Так багато прикладів! І все — суцільна поразка, зрада, підступність, хитрість… Навіть продавшись, як остання наволоч, вони примудрялися напудити на голову новим хазяям! Царство посередності й сірості, перемога негативного людського відбору. Перемагав той, хто приводив на стрілку з рідним братом побільше татар чи половців.

Росія ж, навпаки — приклад іноді безглуздої і смертоносної, але єдності. Вата — добре лежить, просякла водою, і добре горить, коли підпалити. Вона — плоть від плоті дивний виплід візантійщини, замішаний на татарському деспотизмі. І невідомо, чого в ній більше — татарського чи візантійського.

В її природі насправді нема головної руської риси — її глибокого українства. Тобто київська спадщина не їхня передусім тому, що вони інакші. Вони — це не ми. Ця спадщина міфологізована в Москві. Вона насправді — наша гірка доля і наша планида. Це довела історія, кожен день, прожитий нашою країною, як останній, як диво, як випадковість.

Тому коли вони кажуть "русский мир", то вводять в оману абсолютно всіх навколо. Руський світ, хоч як трагічно це звучить, на жаль, був саме тут. І саме тут він закінчується.

Ми ж тільки починаємося. Для чогось іншого, чого самі ще не до кінця розуміємо. Для чогось такого, чого в нас іще не було.

×