Ми водимо дітей до одного садка. Вона невисока, кучерява. За руку тримає сина-блондина.
– Мамо, а коли мене тато забере? – допитується Максим. – Хлопці сміються, що ти мене приводиш і забираєш. Кажуть, що в мене немає тата.
– Максе, тато не зможе тебе із садочка забрати. Ми вже про це говорили. Тато в тебе є. Просто він зараз на небі. Он на тій хмаринці.
– Його в нас війна забрала? – запитує і задирає догори голову. – Ну, мамо, я його не бачу. Дивлюся на хмаринки, а там нікого нема.
– Тато – супергерой. Він невидимий, але завжди поруч.
Їхню розмову випадково підслухала у травні, коли забирала свого сина з дитсадка. Тато Максима загинув під Іловайськом три роки тому.
– Малий його не пам'ятає, – перешіптуються на лавці вихователі. – Малювали сім'ю. Мамі навів очі й губи, а в тата просто голова без обличчя. А в руках прапор і пістолет.
У селі Морозівка Баришівського району на Київщині у перший клас пішов Кирило Попович. Він – син гранатометника Дениса Поповича, який загинув біля Донецького аеропорту у січні позаторік. На лінійці його хотів привітати місцевий військовий комісар. Дирекція школи заборонила – щоб інші діти не заздрили. У соцмережі це викликало тисячі обурених постів: "Чому заздритимуть? Що без тата росте? Що батька війна забрала?"
У вересні знову зустрічаю Максима з мамою на подвір'ї садка. Вона вагітна, за руку дитину веде бородань у військовій формі.
– Дядя Володя, а можна я буду вас татом називати? – хлопчик не випускає чоловічу руку.
– Ми ж із тобою ще вдома домовлялися. Ти можеш називати мене, як захочеш.
– Круто! Тепер усім у групі розкажу, що в мене два тата.
3 
1
Комментарии