Великим було здивування, коли російський політик Костянтин Затулін, виступаючи в ефірі українського телебачення, сказав мільйонам українців, що їх, тобто – нас, насправді не існує. А розглядати Україну слід тільки в загальному контексті становлення та ствердження російської держави та російського ж етносу. Зокрема, з вуст Костянтина Затуліна прозвучало: "Росія хоче дружити з Україною. Росія вважає людей, які живуть в Україні, своїми співвітчизниками". Здавалося, пан Затулін уже нічим здивувати нас не зможе. Але виявляється, що, на його глибоке переконання, Україна – це Росія. Тільки вона сама цього ще не зрозуміла.
Приблизно це ж саме майже в той самий час заявив інший відомий російський політичний скандаліст – Володимир Жириновський. Правда, мислення того, хто, за власним самовизначенням, є "сином росіянки та юриста", набагато вужче. Бо, даючи свою оцінку вироку Юлії Тимошенко, пан Жириновський переконаний: "Вона грабувала не Україну, вона грабувала радянський союз, тобто – всіх нас, бо ми – одна сім'я!" Як бачимо, він обмежує "родинні" відносини України та Росії лише підрадянським періодом. Коли ми, узбеки, киргизи, чеченці, естонці, якути та решта представників або братніх, або, що точніше – "малих" по відношенню до великої Росії народів, жили нібито однією дружною родиною. Проте Володимир Вольфович усе ж таки залишає українцям право на самовизначення – аби тільки ми душею лишалися в СРСР. Тоді як Костянтин Федорович у справі свого та нашого самовизначення пішов набагато далі.
Це видно із його, поза сумнівом, щирих заяв. Виходячи з його трактовки, Україна для Росії – все одно, що, наприклад, Чечня або Сибір. Тобто, один із регіонів великої Росії, який просто "так називається". Проте по суті своїй є нічим іншим, як історичною російською складовою. Адже слово "Вітчизна" означає "місце, де ти народився" - не місто та пологовий будинок, а край чи територія. Отже, "співвітчизники" - це люди, народжені в межах однієї країни. І країна ця, за Затуліним, Росія.
Ось тільки частина українців чомусь ще в цьому не переконалася. Тому логічною виглядає відома обмовка "історика" Дмитра Табачника з приводу того, що він живе в Росії.
Якщо справді сприймати державність України як тимчасове ситуативне об`єднання сепаратистів, про що багато пишуть нині в сусідній країні і як це говорить російський політик Затулін – то Бог би з ними.
Але дуже небезпечною слід вважати тенденцію, коли це переконання щиро поділяють не лише Табачник (чого від нього ще чекати!), а й значна кількість інших керівників українського Уряду.
Варто хоча б нагадати: поняття Вітчизни входить до переліку головних національних та патріотичних цінностей передусім слов'янських народів. І тут зрозумілішими намагання Росії та заточених на іншу "вітчизну" українських політичних діячів нав`язати та остаточно закріпити в Україні трактовку війни Сталіна з Гітлером 1941-1945 років саме як Великої Вітчизняної. Бо в такому разі українці, котрі воювали в Червоній армії, билися за свою вітчизну. Тобто – місце, де вони народилися. Землю предків. А значить – велику Росію. Тому можна легко винести за дужки всі національно-визвольні українські рухи: адже повстанці, озброєні автоматами, а потім – дисиденти, озброєні словом, виступали, по суті, проти своєї вітчизни – Росії. Пропагуючи сепаратизм та прагнучи розколоти єдину Росію на клапті.
Обговорення цієї теми займе дуже багато часу та, з досвіду, не примирить опонентів. Проте у зв'язку з цим виникає відразу кілька питань, відповідь на які мусить застерегти навіть не надто свідому частину населення України від свідомих провокацій ззовні та всередині нашої країни.
Можна погодитися з тим, що, говорячи про єдину для нас і росіян Вітчизну, Затулін та його апологети насамперед орієнтується на те, що ми – брати-слов`яни. Тоді чому, в такому разі, Росія не вважає своїми співвітчизниками інших слов'ян – тих же поляків, чехів, словаків? Чому не має, або, скажемо так, не ризикує мати до Польщі або Чехії якихось претензій – від політичних до етнічних?
Я готовий погодитися, що слов'яни, котрі населяють Польщу, сповідують переважно католицтво, тоді як Росія та Україна – здебільшого православні країни. А отже, ми мусимо вважатися співвітчизниками, передусім, за релігійною ознакою. Проте той же Затулін не поміченій у надмірній релігійності. А з Росії в Україну вже 20 років йдуть месиджі стосовно того, що УПЦ Київського патріархату – це розкольники, а УПЦ Московського патріархату – єдино правильна релігія.
Значить, усе ж таки наш нібито співвітчизник Росія прагне домінувати в будь-якому політичному, економічному, культурному та релігійному об`єданні. Ось на чому ґрунтується хвалена Затуліним і Табачником "дружба", пропонована з російського боку.
Той, хто вважає нас співвітчизником, від самого початку не вважає нас, українців, рівними собі. Саме тому обіцяних партнерських стосунків із тими, хто тебе ні в що не ставить, точно не буде. І це – питання номер два: навіть той, хто готовий економічно, політично та культурно злитися із так званим "співвітчизником", все одно буде для російської влади людиною – або спільнотою, або групою, або навіть державою, - другого сорту. Інакше – ніяк, читайте історію починаючи від Переяславської Ради. Ну, хто готовий визнати себе таким?
5 
1
Комментарии
151