Реальний крок до гіпотетичного примирення так званих "двох Україн" - радянської й нерадянської - було нарешті зроблено.
Маю на увазі цілком логічне рішення обласних рад Львова та Івано-Франківська оголосити 9 травня Днем скорботи, а не Днем Перемоги, як було дотепер. Звісно, усвідомити себе переможцем краще, ніж визнати жертвою.
Опустимо численні й нескінченні в найближчому майбутньому дискусії про те, що святкується перемога ГУЛАГу над Бухенвальдом, а Чужого (Сталіна) над Хижаком (Гітлером). Так само навряд чи вдасться переконати абсолютну більшість співгромадян, що в війні 1941-1945 року українці воювали не на двох, а на трьох фронтах: на боці СРСР, на стороні Німеччини та на невидимому фронті, в лісах, у складі УПА. А вона, крім росіян та німців, зводила ще історичні рахунки з поляками, а поляки, відповідно, теж не були янголами.
І саме ця невидима війна котра остаточно завершилася для України наприкінці 1950-х, була для нашого народу справді вітчизняною.
Але Бог із ними, цими безплідними дискусіями. Бо на війні апріорі немає янголів. За жорстокими законами будь-якої війни кожен, хто на передовій, в окопах, солдат він чи офіцер, прагне не захопити позицію противника, не отримати вчасно гарячий суп, не помитися й вичистити вошей, а насамперед вижити. Кожен день проживається, як останній.
Ось що слід зрозуміти тим, хто не воював. Серед них – прем'єр-міністр України Микола Азаров і головний український комуніст Петро Симоненко.
Війна – це завжди жертви. Бо починають війни, як не крути, політики. Війну, котра почалася влітку 1941 року, розв'язали двоє негідників, диктаторів, людиноненависників, антисемітів, кожен із яких (про це говорять не лише сучасні "просунуті" дослідники) свого часу, замолоду, не пролікував як слід венеричну хворобу. До всього ці двоє були союзниками.
Обидва не шкодували "людського матеріалу" - у розумінні Сталіна саме так слід сприймати моїх двох дідів, ветеранів війни.
І те, що переміг радянський народ, не заслуга Сталіна. Навіть не успіх радянських маршалів, котрі на початку війни гробили людей цілими військовими підрозділами. "Людський матеріал" перетворився на людський фактор, і саме люди, а не вожді, ціною неймовірних зусиль зламали хребет фашизму.
Залишився комунізм. Саме комуністи й люди з комуністичним, читай – диктаторським світоглядом не бачать у війнах жертв. Мені по-людськи цікаво, чому рішення вшанувати пам'ять жертв війни, і взагалі – вшанувати жертв Микола Азаров назвав аморальним.
У чому аморальність вшанування пам'яті? Значить, жертви фашизму – є, жертви геноциду євреїв – є, жертви тиранії Пол Пота – є, жертви "культурної революції" в Китаї часів Мао – є. Навіть жертви Голодомору вже визнаються діючою владою крізь зуби. Натомість жертв Другої світової війни не просто нема: називати загиблих жертвами Азаров та товариш Симоненко вперто не бажають.
Цьому є просте пояснення. Скажімо, держава Росія урочисто святкує День Перемоги, бо ще в часи президентства Бориса Єльцина назвала себе спадкоємицею СРСР. Отже, це успадковане свято. І давайте чесно: для Росії від 1917 року всі військові дії завершувалися перемогами.
Навіть вторгнення в Київ армії Миколи Муравйова взимку 1918-го, коли три тижні головне місто України буквально потопало к крові переможених. Не кажучи вже про Голодомор – це теж була перемога російських комуністів над українським селянством.
Суть цього одна: посткомуністична російська влада немає в рукаві жодного іншого легітимного козиря для підтвердження свого існування. Якщо говорити про опцію "хліба й видовищ", то хліб росіянам забезпечують сакральні нафта й газ, а видовища – День Перемоги комуністів над фашистами.
Партія регіонів, навіть коли не була владою, підтримувала цю зручну міфологію. Правда, вона не може дати людям хліба, бо в України нема таких багатих покладів нафти й газу. Зате можна з подвоєними силами розбудовувати видовище під назвою: "Ми народ-переможець!"
Та ось кілька прикладів того, як переможці із переможцями не поводяться. України це все може стосуватися непрямо. Скажімо, трагедія блокадного Ленінграду. Лише за приблизними підрахунками в обложеному місті померло від голоду 800 тисяч людей, включно з дітьми. В той самий час і в тому ж самому місті партійне керівництво викидало недоїдену шинку після майже щоденних пиятик. Голодувало, таким чином, явно не все місто. І саме цю владу потім оголосили переможцем у війні. Це вони, ситі й п'яні, лишилися живими та приймали вітання.
А тих, хто дивом вижив і потім, після війни, говорив уголос про те, як велося в блокаді, судили, визнавали ворогами народу та відправляли в концтабори, аби помирали вже там.
Це ж саме стосується воїнів-переможців. Ті, хто дійшов до Берліна, наступні 20 (!) років опинилися за бортом життя. Фронтовики отримали від радянської влади, за яку вони воювали, маргінальний статус і за негласною вказівкою не могли влаштуватися на нормальну роботу. Значна ж їх частина так само поповнила контингент каторжан у таборах ГУЛАГу. Ось до цих процесів українці, котрі воювали як за Сталіна, так і проти нього, мали безпосереднє відношення.
Таким чином, визнати всіх, хто пережив страшну війну, її жертвами – політичне, затечи не єдине правильне рішення. Адже всі, кого торкнулася та війна, є жертвами тоталітарних режимів. І війна була лише найактивнішою для цих режимів фазою.
5 
1
Комментарии
45