"Колодязь як копати, то обязатєльно в серпні. Ми якось рішили колодязь ставити у себе в дворі. І позвали діда такого старого-старого, що він все життя їх копав, — це в них ішло по роду. Батько мій покійний поїхав його звать, а він і каже: "Прийду, та токо в серпні". "А чого?" "Бо у серпні самий нижній уровень води скрізь у річках, у колодєзях, і от тоді треба його копати", — розповідає 61-річний Володимир Барчук із села Піски Бобровицького району на Чернігівщині.
Як правильно обрати місце для колодязя, знає його сусідка Надія Базик, 79 років:
— Брали вовну, жмут такий чималий. Накривали його чи горшком, чи каструлькою якою і залишали на всю ніч. Як ранком вона мокра — о, то буде то шо треба колодязь, із водою. А як суха, то шукали якого іншого місця.
На Волині місце для криниці підшукували інакше.
— Колись, шоб мона було у правильному місці копати криницю, ставили якусь діжку, крутили її, як дзиґу, — згадує 76-річна Євгенія Жук із села Перемиль Горохівського району. — Як крутиться, значить, там буде добре копати, буде вода чиста. А як не крутиться — не хоче діжка води. Так взнавали, де вода, де плавака нема.
Плавак — мокра глина з дрібними камінчиками, яка залягає інколи на кілька метрів вище від води.
На Полтавщині місце для криниці вибирали за допомогою вербової рамки.
— Брали дві такі сантиметрів 20–30 вербові гілки, шо вони під прямим кутом нібито так зігнуті, — говорить 58-річна Марія Рись із райцентру Зіньків. — І пам"ятаю з дитинства, шо ходили з ними дядьки й дивились — як починають у руках отак двигаться, то значить, там вода є. І колодязя поставили під горою, далеко від хати. Але він ніколи не пересихав, і вода була смачна, холодна.
86-річна Марія Чуб звідти ж знає інший спосіб:
— По траві опреділяли. Вона ж росте неодінаково. Де густіше, зеленіше, там забивали вербовий кілок на шість-сім днів. Якщо він не засихав, копали там криницю. Коли засихав — місце непригодне, шукали далі. А якщо була посуха й трава вигорала, то брали дядьки того вербового кілка, ходили й стукали по землі. А серед них була така людина, шо багато знала, то вона слухала і по звуку визначала, де кілка вбивати. Якщо через тиждень кілок був мокрим, ще й листочок викинув, те місце щитали підходящим копати колодязя.
Копати криницю радять за молодого місяця, рано-вранці й працювати до полудня. Починати треба з викопування землі навхрест, у центр налити свяченої води, щоб удало завершити роботу.
Копають колодязь так: спочатку викопують яму на один вінець у 80 см. До ями колись вставляли зруб, тепер — бетонний циліндр. Продовжують копати знизу далі. Вінець опускається в яму в міру подальшого викопування під власною вагою. Зверху ставлять наступний. Так працюють, доки не досягають водоносного шару.
Останній вінець колодязя піднімали над землею на 60–70 см. Називався дитинцем, або цямриною. Сьогодні укріплюють стінки колодязя цементними циліндрами по 80 см заввишки. Їх господарі або купують, або самі роблять за стандартними формами. Щоб колодязь не обвалювався, його укріплювали камінням, цеглою, найчастіше — дерев"яним зрубом. Складався він із колод переважно хвойних порід дерев. Дуб не застосовували ніколи — він надавав воді червонуватого забарвлення, що нагадувало кров.
Зверху колодязь закривають кришкою, щоб не потрапляло сміття. Іноді роблять двосхилий дашок на стовпах. Колись біля криниці ставили видовбану колоду для напування коней.
Новий колодязь освячують зазвичай на Маковія — 14 серпня. Освячену цього дня воду вважали помічною від багатьох хвороб. Тому свято має ще назву Спас Водяний, Мокрий, або Спас на воді. Цього дня має нібито обов"язково піти дощ, "дрібний, як макове зерня". В освячений колодязь зазвичай кидали дрібні гроші. На цямрині залишали хліб — як пожертву, щоб завжди була вода і криниця не висихала.
На Маковія відбувалися й великі річні водосвяття як біля церковних колодязів, так і коло господарських. У Києві на Подолі у XIX ст. міщани щороку на це свято освячували головну міську криницю — фонтан "Самсон" на теперішній Контрактовій площі. Митрополит Київський Серапіон у своєму щоденнику записав, що 1805 року на маковійському освяченні фонтана були всі цехи "зі значками і рушницями, багато убрані вершники. Під час занурення хреста стріляли з гармат".
"Непочатою" водою із криниць лікували людей і худобу
Колодязі й криниці шанують як чисте й святе місце. Біля них часто залишають ікони й образки. До колодязя забороняли кидати сміття. Біля нього не можна було сваритися, говорити погані слова. Набирати воду не давали вагітним, "нечистим" жінкам, хворим і тим, хто обмивав небіжчика. Бо вода нібито може образитися, піти назавжди, і колодязь всохне.
"Непочатою" водою з трьох, семи або дев"яти колодязів лікували людей і худобу. Її набирали вдосвіта, доки ніхто ще не брав води для побутових потреб. Таку годилося набирати за один раз, не відливати, не зачерпувати вдруге. Вода для лікування береться із заходу на схід, проти сонця. При цьому примовляли: "Здрастуй, вода Уляно, земле Тетяно, колодязь Яків! Благослови води набрати для молитвеного, хрещеного, причащеного (називали ім"я)". Повертаючись із водою, не слід було оглядатися. Особливо помічною така вода ставала, якщо її пропускали потім через решето, серп, сокиру або через вогонь між двох полін.
Якщо довго не було дощу, біля колодязя проводили колективні молебні. Обливалися водою з колодязя, кидали в нього гладишки (глеки для молока), самосійний мак, капустяне листя, часник і цибулю, ключ від замка, вкрадений з печі горщик із борщем. Це було пожертвою водяному духові — колодязяннику, водовику.
На Поліссі робили студні
— Як до села під"їжжали, то, мо, бачили церковну криничку? – запитує 79-річна Надія Базик із села Піски Бобровицького району на Чернігівщині. — Там воду освячують, вона лікує й помагає людям од хвороб усяких. То — криниця. А оце у дворі, шо беремо кожного дня то на борщ, то на стірку, то вже колодязь.
Баба Ніна згадує, що раніше в селі були колодязі з "журавлем". До роздвоєної колоди кріпили поперечину. До неї чіпляли довгу палицю з гаком на кінці — для відра. Тепер воду з колодязя витягають ланцюгом, який намотують на дерев"яний вал. У Пісках його називають котком або баранчиком.
— Раніше то робили колодязь на двоїх хазяїв, на троїх, або і для всього кутка. Ставили на вулиці, на межі. А потім уже стали кожен собі у дворі ставити. Ну, а зараз скважини роблять, мотором воду качають, — додає односелець баби Ніни, 61-річний Володимир Барчук.
На Поліссі, де вода близько до поверхні землі, робили студні. Це неглибока яма, до якої вставляли кадовб — барило з вибитим дном чи старе жлукто. Воду із такого колодязя витягали або мотузкою, "ключкою", або "клювакою" — палицею з гачком.
7 
35413
Коментарі