"Трьох Святих — це такі були три друга: Григорій, Василь та Іван. Вони багато для церкви зробили і людям пояснювали, шо таке Бог, Трійця, яке божеське й людське в Сусі Христі. Молитва до них цього дня втричі сильніша й помошна від усіх жизнєнних непріятностєй. Помошна і свічка церковна, що ото в храмі у цей день беруть", — розповідає 76-річна Людмила Коломийченко, родом із села Шевченкове Конотопського району на Сумщині.
Собор святителів — отців церкви — Василя Великого, Григорія Богослова та Івана Золотоустого православні та греко-католики відзначають 12 лютого. Учитель Антін Онищук на початку ХХ ст. записав від гуцулів таке повір'я: якщо в сім'ї трапилося горе або збитки в господарстві, то цього дня треба поставити в церкві три свічки і тоді три Святителі "будуть за нього Бога просити".
— Після Трьох Святих сонце уже починає пригрівать і морози вперше спадуть, бо як казала моя бабуся: "Дми не дми — не к Різдву йде, а к Великодню",— продовжує Людмила Коломийченко. — Від Трьох Святих починають уже готуватися до весни. Цього дня не роблять нічого по хазяйству. Мужики не строгають, не рубають. Ідуть та глядять плуги, реманент усякий. А женщини насіння на розсаду дістають і перебирають.
До Трьох Святих можна співати колядки. Після цього дня остаточно закінчується період святок і заговляються на Масляну — цього року вона триває із 20-го по 26 лютого. Передостанній тиждень перед Великим постом — цьогоріч від Трьох Святих до Масляної — називається Переступний або Рябий. У середу і п'ятницю на цьому тижні утримуються від скоромної їжі.
На Трьох Святих дівчата перший раз співали веснянки-заклички, просили весну прийти скоріше. Вірили, що голосніше її закликати, то скоріше вона прийде. Для цього вилазили на дерева, дахи хат і хлівів і на весь голос кричали:
Гелело, гелело,
щоби зиму одмело.
щоб прийшло літечко,
червоне яєчко. Гу-у-у!
"Хто цього дня прястиме, руки й ноги повикручує"
— На Трьох Святих особенно колись прясти не розрішалося, — згадує 76-річна Людмила Коломийченко, родом із села Шевченкове Конотопського району на Сумщині. — Як я ще була малою, то помню, що тоді послє войни усі женщини — і старі, і молоді — пряли. Тоді звичайні нитки не можна було купити ніде, то їх самі робили. Пряли всю зиму, доки немає роботи в полі чи на городі. А от на Трьох Святих нікогда не пряли. І даже прядку і гребінь у комору з хати виносили. Дуже цього трималися, бо казали, шо у того, хто цього дня прястиме, руки й ноги повикручує, або худоба покалічиться, або зміюка яка вкусить, або град усе повибиває.
Прядіння ниток — справа була суто жіноча. За повір'ям, якщо чоловік сяде прясти, то в нього не будуть рости борода й вуса. У часи Київської Русі покровителькою прядіння і всього жіночого господарства була богиня Мокоша. А після прийняття християнства її заступила Богородиця. Вірили, що нитку життя кожної людини пряде Доля — красива і мудра жінка. За іншим переказом, три дівчини визначають при народженні кожної людини її життєвий шлях: одна пряде на прядці, друга відміряє, а третя відрізає ножицями нитку людської долі.
При народженні дівчинці перерізали пуповину на гребені для прядіння. Першу купіль для неї робили з води, якою обливали гребінь, — щоб виросла доброю прялею. Це характеризувало дівчину як справну робітницю, хазяйку. Від неї вимагалося прясти тонко й швидко. Першу, ще невміло напрядену куделю, дівчина мала кинути в піч, примовляючи:
— Піч-перепіч, навчи мене прясти по-ловкенькому, по-тоненькому.
Про тих, хто не вмів до ладу прясти, говорили:
— Їй тільки котові на штани прясти.
Одноманітна робота й монотонний звук прядки навіював дрімоту. Щоб не спати за роботою, як перший раз у році сідали прясти, то хльостали прядку та руки кропивою, поливали водою. А щоразу сідаючи прясти, примовляли:
— Господи, благослови в добрий час почати і покінчати: щоб прялось і хотілось, і на думці вертілось.
Щоб веселіше йшла робота, дівчата й жінки збиралися до однієї із сусідок на попрядки. Там не тільки пряли, а й вишивали, ділилися досвідом з молодшими, співали.
Дуже сердилися, якщо менш вправні або недосвідчені прялі сідаючи до роботи примовляли "З твого веретена на моє". Цим нібито віднімали у досвідчених пряль спор у роботі.
Не можна було прясти в "нечистий" час — на святках і на Масницю, а також у неділі та п'ятниці. Інакше миші погризуть нитки, тварини й діти народяться каліками, біля подвір'я зимою будуть крутитися вовки, влітку — змії, в самої прялі пучки на пальцях покриються пухирями, покорчить пальці або скривить рота. Боялися, що полотно з напрядених у "неправильний" час ниток може принести нещастя в родину, а людина, яка носитиме пошитий з нього одяг, збожеволіє.
Водночас напрядену в заборонений день нитку наділяли магічною силою оберега. Прясти її треба було вночі, щоб ніхто не бачив, на порозі хати, розпустивши волосся, голяка, знявши хрести й прикраси. Найкраще прясти чудодійну нитку із краденого прядива або самосійної коноплі. Вважали, що такою ниткою можна вилікувати біль у попереку, в руках і ногах. Їх носили в кишені як оберіг від лихого ока й відьом. Вірили, що такими нитками можна з неба стягнути зірку.
Прядка-коловоротка витіснила веретено
Лікувальними властивостями наділяли й веретено, яким пряли, — конусоподібну паличку з ліщини, із невеликим потовщенням посередині. Ним проводили по хворому місці, щоб полегшати біль, випікали бородавки. Водою обливали веретено й лікували нею злоякісні хвороби.
— Грубі нитки прядуть довгими і важкуватенькими веретенами, а тонкі — короткими й легенькими. Роблять кужівку — беруть таку палку з гачком або гребінь і туди навивають прядиво з льону або конопель. А тоді вже прядуть на веретено. Ціле, як намотають веретено з напряденими нитками, то називається починок. Зараз уже ніхто на веретена не пряде, — розповідала 2010-го тоді 86-річна Афанасія Кошулько із села Пляшева Радивилівського р-ну на Рівненщині.
Лівою рукою пряля смикала прядиво з кужеля, а правою обертала веретено і скручувала волокно в нитку.
— Смикають за мичку і перебирають пальчиками, і крутять ниточку, — зазначає Людмила Коломийченко.
Готову нитку намотували на долоню лівої руки, з неї перемотували на веретено. Напрядена нитка поступово намотується на веретено знизу вгору, як на сучасних котушках.
На Поліссі й у Карпатах веретенами пряли ще на початку XX ст. На решті території України ще з ХІХ ст. для прядіння використовували механічну прядку-коловоротку — із колесом, яка значно полегшувала та прискорювала прядіння. Її приводили в дію ногами.
2 
1
Коментарі