Я їду у Львів! Чи треба казати – до Львова? Біда мені з цими прийменниками. Одним словом – їду!!! І хай це відрядження, хай часу на знайомство з містом буде мало, дарма.

"Чемний голос відповів: то є славне місто Львів!"

Телефоном бронюю номери в маленькому готелі, що в самому центрі. Запитую, чи є там фен. Чемна жіночка радісно заспокоює:

– Та-ак, фен є. На реце-епції.

О, це чудово – не люблю возити з собою зайві речі. Цивілізація...

Стоп, остання фраза! На рецепції!? То ж як?

Моя співрозмовниця щиро спантеличена. Який саме фен треба? Та який, звичайний, для волосся, не будівельний же.

– Ну от, фен як фен є, а рецепція – то рецепція, – чемно відказує з особливою львівською інтонацією.

Мені не потрібен фен на рецепції, він потрібен мені в номері. Хіба де маю сушити волосся? Ні, фен у них не прив'язаний? Богу дякувати. Е-е, не кажіть. Бачила я "фени"-торшери в радянських перукарнях.

Здається, я вже й сама перейняла ту висхідну інтонацію – навколо мене починають збиратись колеги. Розмова стає цікавою.

О, фенів у готелі є три! І я можу взяти собі один, як буде треба. Боже, мабуть я мала втішитись цим фактом. А чи можна буде один фен – тимчасово – перенести з рецепції та в мій номер? А ну як усі три в той момент будуть зайняті. Такого не мало би бути – чудово... Та ні, зовсім це не чудово!

А я маю прийти по фен мокра, чи спускатись уранці на рецепцію немита-негарна? Так-так, я волію мити голову саме вранці. Тож покоївка принесе фен у номер – хай-но я тільки зателефоную. О, чудово. Справді, чудово. Щиро дякую, кладу слухавку.

Вибух сміху! Для цілісності картинки переповідаю навколишнім цей неймовірний діалог. Кажуть, такого ніхто ще не чув. Фен – на рецепції, і не прив'язаний! Три фени. Ну так, готель невеликий. Та й у Львові ж немає гарячої води...

Як немає?! Справді, про воду я нічого не питала, от роззява!

"...ліві двері – справа".

Негайно набираю той самий номер. Той же чемний голос з непідробною інтонацією.

"То є славне місто Львів!"

Перепрошую, не з'ясувала, чи є гаряча, бо може, мені й фен не знадобиться...

Отут мої заходяться реготом – стримуватись уже несила. От підлота! Я ж тепер і сама не можу вдихнути. Знесилено лягаю щокою на блокнот, накриваюся телефонною трубкою. Цілодобово є? Справді, це чудово. Дякую.

Під готелем нас зустрічає бравий вояк Швейк. Посиджу трохи поруч, щаслива. Бо коли піднімемось на рецепцію, яка тут розташована на другому поверсі триповерхового готелю, з'ясується, що...

Ні-ні, фен буде. Три. Не прив'язані. І гаряча – цілодобово. І голос – хоч не той самий, але чемний і – з інтонацією. І карткою розплатитись тут можна. Ах, немає зв'язку з банком. Так буває, знаю...

Номери нам забронювали на дві доби замість трьох! До того, що моє "... по дванадцяте" матиме який інший сенс, окрім як "...включно" – от до цього я була неготова. Ні-і-і, це справді значило – включно, інакше я сказала б – "...до". На мить припускаю, що співрозмовниця права. Що бронюючи номер, припустімо, на одну добу й називаючи дату "дванадцяте", я маю на увазі... що? дату обіднього виселення? Дурня! Біда філологу, схильному до міфологізації славного міста. Я не очікувала, що хтось у Львові не знається на українських прийменниках.

І дарма, що вартість проживання виявилась вищою, ніж під час телефонного бронювання. Мене ж попередили. Попередили? Та звісно, що мали – он же ж у журналі й хрестик стоїть: попередили. Еге ж, таки стоїть. Звісно, якщо вже аж хрестик – напевно, й у цьому помилилась саме я.

"То є славне місто Львів!"

Але згадаймо філософію Швейка: як було, так було, але все-таки якось воно було. Ще такого ніколи не було, щоб якось та не було.