На черзі Усик? Олігархи призначають президентів

Деолігархізація - необхідна складова очищення українського суспільства. Інакше ми ніколи не матимемо по-справжньому незалежного президента. Бо Янукович - то продукт донецького олігархічного клану, Кучма - голова дніпропетровського, Зеленський - маріонетка олігарха Коломойського... Коли це закінчиться? І головне, чому вони зараз роблять ставки на спорт?

Слова чинного чемпіона світу з боксу Олександра Усика про те, що після завершення кар'єри він готовий розглянути можливість участі у президентських виборах в Україні, викликали бурхливу реакцію у медіа та соціальних мережах.

Так, в інтерв'ю Андрію Беднякову спортсмен заявив, що планує ще кілька років виступати на рингу, а потім попрацювати на державу. Коли ведучий жартома поцікавився, чи не збирається він стати мером Конотопа, Усик сказав: "Ні. Дивись, я нижче, ніж президент, не збираюся нікуди йти".

Можна, звісно, припустити, що в цих словах була частка гумору, оскільки Усик відомий своєю іронічною манерою спілкування і неодноразово дозволяв собі подібні репліки. Проте сама ідея переходу відомого спортсмена у велику політику в українських реаліях нікого по-справжньому не дивує. Більше того, вона повністю вписується у традиції української політичної системи останніх десятиліть.

Приміром, чинним мером Києва є ексчемпіон світу з боксу Віталій Кличко. Після перемоги Революції гідності у 2014 році він мав яскраво виражені президентські амбіції, і тоді багато хто розглядав його як одного з основних претендентів на вищу державну посаду. Але в останній момент ситуація змінилася.

У ході неформальних переговорів, учасниками яких стали український олігарх Дмитро Фірташ (у березні 2014 року заарештований у Відні і пізніше потрапив під санкції), Петро Порошенко та сам Кличко, було ухвалено рішення зробити ставку саме на Порошенка. Ексчемпіон світу з боксу його кандидатуру підтримав, а сам зосередився на боротьбі за посаду голови столиці.

Цей епізод є яскравою ілюстрацією того, що ключові внутрішньополітичні процеси в Україні протягом десятиліть перебувають під впливом великого капіталу. Олігархи продовжують відігравати роль своєрідних арбітрів української політики, визначаючи, які проєкти отримають фінансування, медійну підтримку та адміністративний ресурс.

Система, в якій великий бізнес і політика тісно переплетені, почала складатися ще в епоху Леоніда Кучми. Саме тоді остаточно оформилася модель, за якої впливові фінансово-промислові групи отримали можливість брати участь в управлінні державою через контрольовані партії, ЗМІ та депутатські фракції.

При цьому сам Кучма пережив безліч політичних криз та звинувачень, зокрема, у причетності до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе та масштабної корупції. На Майдані на початку 2000-х звучало гасло "Кучму - геть!" Тим не менш, колишній президент спокійно живе поза межами країни, проводячи час на віллі у Франції. Однак вплив створеної ним системи зберігається, і, на думку спостерігачів, багато процесів в українській політиці досі відбуваються за участю представників олігархічних кланів, які тоді сформувалися.

І це не викликає подиву, адже одним із найвпливовіших представників цього середовища вважається Віктор Пінчук - зять Леоніда Кучми та один із найбагатших українських бізнесменів, відомий своїми тісними зв'язками із західними політичними та діловими колами. Приміром, він підтримує добрі стосунки з кланом Клінтонів у США та щороку проводить так звані "Українські сніданки" у швейцарському Давосі - на майданчику, де обговорюються питання міжнародної політики, економіки та майбутнього як світу загалом, так і України зокрема.

Ці заходи зазвичай збирають впливових політиків, дипломатів та представників міжнародних організацій. Наприклад, на "Українському сніданку" цього року серед учасників дискусії були генеральний секретар НАТО Марк Рютте, лідери Латвії, Хорватії, Бельгії, Нідерландів та Фінляндії. Така палітра учасників демонструє масштаб міжнародних контактів українського олігарха. Втім, і в Україні Пінчук має значні політичні ресурси - від депутатів Верховної Ради до представників регіональних еліт.

Сильні позиції зберігає й інший впливовий бізнесмен, Рінат Ахметов. У минулому його називали головним фінансовим оплотом президента Віктора Януковича. Після Революції гідності багато хто очікував, що він зіткнеться з серйозними політичними, фінансовими та судовими проблемами, але цього не сталося.

Незважаючи на втрату значної частини економічних активів на Донбасі, де Ахметов довгий час мав колосальний вплив, олігарх зумів зберегти важливі позиції в політиці та медіа. Під його контролем залишаються суттєві інформаційні ресурси, а також зв'язки з діючими та колишніми політиками високого рівня. Саме через подібні механізми у політиці періодично з'являються нові публічні постаті, причому нерідко зі світу спорту чи шоу-бізнесу.

Одним із прикладів вищесказаного можна назвати ураїнського скелетоніста Владислава Гераскевича. Міжнародна федерація бобслею та скелетону (IBSF) не допустила його до змагань на Олімпіаді-2026 в Італії через шолом зі світлинами українських спортсменів, які загинули внаслідок нападу Росії, після чого спортсмен несподівано опинився в центрі активної медійної кампанії.

Його стали позиціонувати як символічну фігуру українського спортивного спротиву, і незабаром Гераскевич отримав можливість виступити у Верховній Раді, де виголосив заздалегідь підготовлену промову. У світлі цього низка спостерігачів передбачає, що з нього поступово формують політичну фігуру - потенційного учасника майбутніх виборів.

Викликає інтерес і наступний факт: Гераскевич уже встиг вступити в заочну полеміку з Олександром Усиком, причиною чого стала вимога скелетоніста позбавити Сергія Бубку звання Героя України, а також він звинувачує ексглаву Національного олімпійського комітету у "підіграванні Росії".

Усик, навпаки, публічно підтримує Бубку, який залишив Україну після початку повномасштабної війни, а восени 2022 року залишив посаду голови НОК на тлі критики за недостатньо жорстку реакцію на російське вторгнення. Нині Бубка мешкає поблизу Монако. Втім, доля його головного критика, шоломоносця Гераскевича, теж викликає питання, адже, незважаючи на активну публічну позицію, спортсмен призовного віку не опинився у лавах Збройних сил. Натомість його медійна активність останнім часом помітно зросла.

І я не здивуюся, якщо скоро з'являться "свіжі" опитування громадської думки, які б демонстрували, що Гераскевич має непоганий рейтинг довіри серед українців. До речі, Олександр Усик у таких опитуваннях вже фігурує: згідно з дослідженням міжнародної компанії Ipsos, проведеним у лютому, рівень довіри до нього серед українців становить близько 56%, що дозволяє йому займати друге місце, а на третьому розташувався нинішній глава Офісу президента Кирило Буданов з 55%.

Перше місце у рейтингу довіри посідає колишній головком ЗСУ та нинішній посол України у Великій Британії Валерій Залужний з 63%. Безумовно, якщо він вирішить реалізувати свої політичні амбіції, йому теж доведеться спиратися на підтримку однієї з фінансово-політичних груп, оскільки без їхніх ресурсів - фінансових, медійних та організаційних - жодного серйозного політичного проєкту в Україні не може бути реалізовано.

Те саме стосується і гіпотетичного проєкту "кандидат у президенти Олександр Усик". Якщо подібний сценарій колись стане реальністю, він майже напевно буде пов'язаний з інтересами однієї з впливових груп українського бізнесу.

Історія України неодноразово доводила, що тут можливі найнесподіваніші повороти. Країною керував двічі судимий у молодості Віктор Янукович, а 2019 року її очолив популярний шоумен Володимир Зеленський. Таким чином, маємо незаперечний факт: головне в українській політиці - це правильно представити виборцям нового кандидата, створити йому затребуваний суспільством медійний образ та забезпечити підтримку впливових груп. І з цим український олігархат, як показує практика останніх десятиліть, справляється дуже успішно.

Оригінал