Вижити, щоб перемогти: виграє той, хто навчиться відновлюватися

Вигоряння, виснаженість, хронічна втома. Знайомі діагнози, знайомі стани. Для когось - від 2014, длі когось - із 2022. Тепер ясно, що без якісного відпочинку й відновлення - велика частка суспільства просто "надірветься" і випаде з процесу. Нам усім треба вчитися берегти себе і один одного. Особливо це стосується наших захисників на передовій. Але як це відновлення забезпечити?

"Третє дихання" нації. Як вижити у війні, яка триває довше за наші сили.

"Очікували марафон, але виявилось - це безкінечне чергування у шпиталі, окопі, чаті, тривозі". Ми входимо в етап війни, коли виснаження стає не епізодом, а основою буття. Коли знову доводиться відповідати собі на запитання: як жити далі, знаючи, що "далі" - це ще не мир.

Наша армія - на фронті. Але тил - теж у строю. Тільки інше озброєння: витримка, відповідальність, підтримка. І саме тут ми, як суспільство, стикаємось із парадоксом: ми водночас втомлені - але й не маємо права на втомленість. Як ті що на фронті, так й ті, що у тилу. Коли політик їде у відпустку - це скандал. Коли в театрі немає квитків - це викликає обурення. Коли хтось усміхається на фото у купальнику - це сприймається як зрада. Але це фальшива оптика війни. І вона веде нас до катастрофи.

Ні, війна не вимагає виснаження суспільства. Війна - не режим святої інквізиції, де щастя під забороною, а відпочинок - кримінал. Ми не маємо розкішної альтернативи: або вижити фізично, або вигоріти морально. Бо в реальності війна - це навіть не марафон, а тріатлон без фінішної стрічки. І в такому забігу виживає не найсильніший, а той, хто вміє чергувати навантаження з відновленням.

Українське суспільство живе на третьому диханні. Перше закінчилось у 2022-му. Друге - влітку 2023. Тепер ми тягнемо з останнього резерву. І не дивно, що найбільше вигоряють ті, хто з перших днів тримали стрій - на фронті, в тилу, у волонтерстві, у громадському секторі. Ті, хто не зламались, але втрачають себе.

Ми маємо організуватись як "вахтове суспільство". Нам потрібна суспільна дисципліна відновлення. Умовна "вахта" - коли одні тримають лінію оборони, інші - підсилюють спроможність, а треті - відпочивають. Це не слабкість, а модель виживання у тривалій війні. Треба дати собі право на театри, аквапарки, кіно і сміх - не зраджуючи фронт. Бо війна не забороняє життя, вона його загрожує.

А відновлення - це обов'язковий внесок у стійкість. І так, в армії також. Замість закидів - правила розподілу навантаження. Суспільна угода не має виглядати як: "або всі працюють без відпочинку, або всі на Мальдівах, або всі на фронті". Вона має бути як в армії, так і в тилу за принципом: хтось - на позиції, хтось - в резерві, хтось - у шпиталі. Але всі - в строю.

Відпустка міністра - не проблема, якщо це частина системи, а не привілей. Відпочинок волонтера - не зрада, якщо після нього він знову повертається до справ. Відпочинок військового - наша спільна потреба та відповідальність.

Якщо ми хочемо дожити не лише до перемоги, а до нового життя після неї, ми маємо почати розуміти ціну ресурсу - людського. Бути стійкими - це не завжди бути на передовій. Це ще й не дати передовій залишитись наодинці.

У нас ще буде багато битв. І багато етапів цієї війни. Але якщо ми дозволимо собі колективне вигоряння - нам не допоможуть жодні "томагавки". У війні на виснаження змагаються не тільки армії на полі бою, але суспільні системи. Така війна виграється не лише залізом, а ще й пульсом нації. Краще організований в довгу - забирає перемогу. Хто "надірвався" - поразку. І тому наше третє дихання - це не останнє. Якщо ми навчимось берегти себе - знайдеться і четверте.

Оригінал