Найбільша небезпека: вірити в Зеленського, а не в Україну
Вінстон Черчілль став для українців прикладом незламності й залізної волі до перемоги. І він цю перемогу здобув! А потім, одразу по війні - британці обрали нового прем'єра. Чому? Бо вони знали: для війни потрібні одні фахівці, а для мирної розбудови інші. В Україні влада не змінювалася вже понад 6 років, і в багатьох мізках з'явилася спокуса ототожнювати президента Зеленського з Україною. В чому небезпека такого злиття?
Коли я бачу в західних медіа тексти про те, що "українці втратили віру у Зеленського" й тому на нашу країну очікує неймовірна поразка, я практично не сумніваюсь, що їх пишуть саме ті люди, які "повірили" у Зеленського у перші тижні великої війни і ніколи не цікавились Україною як такою. Тому вони не здатні зрозуміти, що справжні проблеми почнуться тоді, коли українці втратять віру в Україну та її необхідність їм та їхнім дітям - звісно, я кажу про тих українців, для яких це має значення.
З багатьма так званими російськими лібералами дискусії щодо того, на кого напав Путін, я веду з перших днів великої війни. Для них все однозначно - Путін напав на молодого й популярного Зеленського через заздрощі. Україна для цих людей - просто "демократичніша" версія Росії, в якій якійсь божевільні іноді говорять незрозумілою мовою. Ну і Путін хоче прибрати цю версію до рук і помститися Зеленському.
...колишні радянські люди та їхні нащадки зациклені на постаті вождя. І не розуміють, що не можна робити державу і націю заручниками чиєїсь внутрішньої чи зовнішньої популярності
Ніде правди діти, наші державні інституції також сприяли цьому ототожненню людини з державою і у перші місяці війни я змушений був безліч разів відповідати на питання, чи вважаю я, що виступи Зеленського у парламентах і створили бажання допомогти. І я безліч разів пояснював, що якби не було б військового опору і Бучі, ці виступи - хто б їх не читав - ні на що б не вплинули від слова взагалі. Але мені вперто не хотіли вірити: колишні радянські люди та їхні нащадки зациклені на постаті вождя. І не розуміють, що не можна робити державу і націю заручниками чиєїсь внутрішньої чи зовнішньої популярності.
Адже британці воювали не за Черчилля, а за свободу Британії - і благополучно позбулися свого премʼєра часів війни у перші ж дні миру. Багато хто вбачає в цьому чорну невдячність, а я якраз бачу єдино можливу логіку. Бо очільник держави часів війни - просто чиновник, який має ефективно забезпечити виживання і перемогу країни. Не менше, але й не більше. А після війни ми маємо право йти далі і з іншими людьми. Ми маємо дбати про країну, а не про нього.
А чи може бути інакше, коли перемогу здобувають заради очільника та його популярності і він використовує цю перемогу заради власних політичних цілей? Звичайно ж, і ми знаємо прізвище такого переможця. Це генералісимус Радянського Союзу Йосип Віссаріонович Сталін.
